Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

лежали картка, шпилька і кілька флоринів. Щоразу, коли круп’є вигукував число чи колір, вона ретельно робила шпилькою позначки в картці і зважувалася ставити свої гроші на кольори аж тоді, як червоне або чорне вигравало кілька разів поспіль. Вона справляла якесь дивне вра­ження.

Та хоч як вона старалася, хоч яка була уважна, а вга­дувала погано, і її останні два флорини один по одному згорнув лопаткою круп’є, що незворушно оголошував, який колір або число виграли. Жінка зітхнула, стенувши плечима, що вже й так дуже висунулися з сукні, і, про­ткнувши шпилькою картку на столі, затарабанила по ній пальцями. За хвилю вона озирнулася й помітила гарнень­ке личко Джорджі, що зацікавлено стежив за цією сценою. Ото малий негідник! Що йому тут треба? Пильно дивля­чись на нього блискучими очима з-під маски, вона запи­тала:

- Monsieur n’est pas joueur? 178

- Non, madame, 179 - відповів хлопець.

Видно, з його вимови жінка здогадалася, з якої він країни, бо далі сказала йому по-англійському, з ледь помітним французьким акцентом:

- Ви ще ніколи не грали,- може, зробите мені невеличку послугу?

- Яку? - спитав хлопець, почервонівши.

Містер Кірш тим часом захопився rouge et noir 180 і не бачив свого юного пана.

- Зіграйте, будь ласка, за мене. Поставте на будь-який номер.

Жінка витягла з-за корсажа гаманець, дістала з нього золотий - єдину монету, що там була,- і вклала її хлоп­цеві в руку. Джорджі засміявся і виконав її прохання.

Номер, звичайно, виграв. Кажуть, нібито є якась сила, що допомагає новачкам.

- Дякую,- мовила жінка, присовуючи до себе гроші.- Дякую. Як вас звати?

- Осборн,- відповів Джорджі і вже сягнув рукою до кишені по гроші, щоб і собі спробувати щастя, коли в залі з’явилися майор у мундирі і Джоз у костюмі маркіза, що приїхали з бенкету.

Дехто з гостей, знудившись у замку і воліючи розважа­тися в ратуші, пішов з бенкету ще раніше. Але майор і Джоз, мабуть, заїздили додому й довідалися, що хлопця там немає, бо Доббін відразу підійшов до нього, взяв за плече і швидко відвів далі від спокуси. Тоді озирнувся по залі, побачив Кірша, захопленого тим, про що ми вже ка­зали, і, підійшовши до нього, запитав, як він посмів при­вести містера Джорджа в таке місце.

- Laissez-moi tranquille, 181 - відповів містер Кірш, якого розпалили гра і вино.- Il faut s’amuser, parbleu. Je ne suis pas au service de monsieur. 182

Побачивши, в якому він стані, майор не захотів свари­тися з ним, обмежившись тим, що забрав Джорджа, і тіль­ки спитав Джоза, чи той теж іде з ними. Джоз стояв біля жінки в масці, якій тепер досить щастило, і з великим за­цікавленням стежив за грою.

- Ходімо краще додому, Джозе,- сказав майор,- ра­зом з Джорджем і зі мною.

- Я трохи побуду тут і вернуся з цим негідником Кіршем,- відповів Джоз.

Почуття делікатності не дозволяло Доббінові спереча­тися при хлопцеві з Джозом, тому він залишив його й пі­шов з Джорджі додому.

- Ти грав? - запитав майор, коли вони вийшли на­двір і звернули на свою вулицю.

- Ні,- відповів хлопець.

- Дай мені слово честі джентльмена, що ніколи не гра­тимеш!

- Чому? - запитав хлопець.- Це така приємна роз­вага!

Майор красномовно й виразно пояснив йому, чому не можна грати; звичайно, він міг би підсилити свої наста­нови прикладом з життя Джорджевого батька, але не хо­тів жодним словом кидати тінь на пам’ять загиблого. Від­вівши Джорджі додому, він пішов до себе й невдовзі поба­чив, як згасло світло в кімнаті Джорджі поруч з кімнатою Емілії, а за півгодини вона теж погасила світло. Я не знаю, що змушувало майора так уважно стежити за цим.

А Джоз залишився біля грального столу; він не захоп­лювався азартними іграми, проте й не цурався їх: приємно було час від часу трохи полоскотати собі нерви. До того ж у кишені його гаптованого бального жилета побрязкувало кілька наполеондорів. Він простяг руку через біле плече русявої жінки, що сиділа перед ним, поставив наполеондор і виграв. Жінка ледь посунулася, даючи йому місце біля себе, і скинула полу своєї сукні з вільного стільця.

- Сідайте, й мені з вами пощастить,- мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся від щирого, правильного «дякую», яким вона винагородила вдалий coup 183 Джорджі.

Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і про­мурмотів:

- Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною.- Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.

- Ви часто граєте? - спитала незнайомка в масці.

- Інколи ставлю два чи три наполеондори,- зверхнім тоном відповів Джоз, недбало кидаючи на стіл золотого.

- Так, це цікавіше, ніж воювати з Наполеоном,- лу­каво мовила маска, але, помітивши зляканий Джозів по­гляд, повела далі з милим французьким акцентом: - Ви граєте не задля виграшу. І я теж. Я граю, щоб забутися, та, на жаль, не можу. Не можу забути давніх часів, мосьє. Ваш малий небіж - викапаний батько, а ви… ви не змі­нилися... ні, змінились. Усі міняються, всі забувають, ні в кого немає серця!

- Господи боже, хто ви? - вжахнувся Джоз.

- Не впізнаєте, Джозефе Седлі? - сумним голосом за­питала жінка і, скинувши маску, глянула на нього.- Ви мене забули?

- Пожалься боже! Місіс Кроулі! - пробелькотів Джоз.

- Ребека,- мовила вона і взяла його за руку, водночас не перестаючи стежити за грою.- Я зупинилася в готелі «Слон»,- повела вона далі.- Запитайте пані де Родон. Сьогодні я бачила свою милу Емілію - яка вона гарненька і яка щаслива! І ви також. Усі щасливі, крім мене, бідолашної, Джозефе Седлі.

І, витираючи сльози хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом, вона ніби ненавмисне пересунула свою ставку з червоного на чорне.

Знов випало червоне, і вона програла.

- Ходімо звідси,- мовила вона.- Погуляймо трохи, ми ж бо давні Друзі, правда, містере Седлі?

І містер Кірш, що