Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

В залі було, мабуть, десятків зо два англійців, не біль­ше; проте, зачувши улюблену знайому мелодію, всі во­ни - ми, молодь, у партері, сер Джон і леді Булмінстер (які найняли в Пумпернікелі будинок, щоб виховувати своїх десятьох дітей), вусатий товстун, довготелесий ма­йор у білих парусинових штанях і леді з хлопцем, якими майор так ласкаво опікувався, навіть провідник Кірш, що сидів на балконі,- всі повставали, повиструнчувалися, засвідчуючи свою приналежність до британської нації. А Глистер, chargé d’affaires, 167 підвівся в ложі й почав кла­нятись на всі боки і всміхатися так ніби він представляв цілу імперію. Глистер був небожем і спадкоємцем старого маршала Тіптофа, що з’являвся в нашій повісті перед са­мою битвою під Ватерлоо як генерал Тіптоф. Він був командиром *** полку, в якому служив майор Доббін, і цього року помер, переситившись славою і переївшись заливного з яйцями сивки. Тепер його величність ласкаво доручив полк серові Майклу О’Дауду, полковникові, ка­валерові ордена Лазні, який уже водив той полк не в один славетний бій.

Глистер, мабуть, зустрічався з полковником Доббіном у свого дядька маршала, бо відразу впізнав його в театрі. Отож поважний посол його величності зробив величезну ласку: вийшов з ложі й на очах у всіх потиснув руку своє­му віднайденому знайомому.

- Ви гляньте на того бісового хитруна Глистера,- по­шепки сказав Фіпс, що стежив з крісла за своїм началь­ником.- Де тільки з’явиться вродлива жінка, він уже в’ється коло неї. Але й те правда, для чого ж іще потрібні дипломати?

- Я маю честь розмовляти з місіс Доббін? - запитав посол, улесливо всміхаючись.

Джорджі зареготав і вигукнув:

- Їй-богу, добре сказано!

Еммі й майор почервоніли: ми бачили їх з перших рядів партеру.

- Ця леді - місіс Осборн,- відповів майор,- а це її брат, містер Седлі, високий урядовець бенгальської цивільної служби. Дозвольте відрекомендувати їх вашій милості.

Мілорд остаточно скорив Джоза своєю чарівною усміш­кою.

- Ви маєте намір пожити в Пумпернікелі? - запитав він.- Нудне місце! Але нам потрібне світське товариство, і ми зробимо все, щоб ви почували себе тут якнайкраще. Містере... кахи-кахи... місіс... гм... Я матиму честь відві­дати вас завтра у вашому готелі.

І він пішов, наостанці подарувавши Емілії таку усміш­ку й такий погляд, що, на його думку, вона просто не могла перед ними встояти.

Після закінчення вистави ми, молодь, з’юрмилися у ве­стибюлі і бачили, як роз’їздилась публіка. Княгиня-вдова сіла в свій старий деренчливий ридван у супроводі двох відданих, зморщених фрейлін і маленького, запорошеного табаком камергера на журавлиних ніжках, у коричневій перуці й зеленому мундирі, увішаному орденами, серед яких найбільше впадала в око зірка й широка жовта стрічка ордена святого Міхеля Пумпернікельського. Загупали барабани, гвардія віддала честь, і старий ридван від’їхав від театру.

Потім з’явилися найясніший князь із своєю найяснішою родиною в супроводі найвищих урядовців держави й двору. Він з ясною усмішкою на обличчі кланявся всім на­вколо. Гвардія знов віддала честь, яскраво спалахнули смолоскипи в руках одягнених у червоне скороходів, і карети найясніших рушили в напрямку старого князівського замку, що своїми баштами й шпилями увінчував Шлоссберг. У Пумпернікелі всі знали одне одного. Не встигав там з’явитися якийсь чужоземець, як міністр закордонних справ чи котрийсь інший більший або менший урядовець їхав до готелю «Erbprinz» і дізнавався про ім’я прибулого.

Отже, ми спостерігали, як публіка роз’їздилася від театру. Глистер подався додому пішки, загорнувшись у плащ, з яким завжди стояв напоготові його височенний служник, і намагаючись якомога більше скидатися на Дон Жуана. Дружина прем’єр-міністра саме вбгалася в свій портшез, а її дочка, чарівна Іда, надягла капор і взула калоші на дерев’яних підошвах, коли з’явилася знайома нам по табльдоту компанія англійців: хлопець відчай­душно позіхав, майор намагався приладнати шаль на го­лові місіс Осборн, а містер Седлі, хвацько зсунувши наба­кир шапокляк і заклавши руку за борт свого широченного білого жилета, велично розглядався довкола. Ми зняли капелюхи і вклонилися їм. Леді у відповідь подарувала нам усмішку й реверанс, за які їй кожен був би вдячний.

Готельна карета під наглядом метушливого Кірша че­кала, щоб доправити наших друзів додому, але товстун заявив, що піде пішки й дорогою викурить сигару. Отож решта троє, кланяючись і всміхаючись нам, поїхали без містера Седлі, а Кірш, несучи під пахвою скриньку з сига­рами, рушив слідом за своїм паном.

Ми всі пішли разом і завели розмову з огрядним джентльменом про agréments 168 містечка. Для англійця в ньому є багато чого цікавого. Тут влаштовують полю­вання та мисливські облави, в гостинному князівському замку часто відбуваються бенкети й інші розваги, това­риство взагалі добре, театр чудовий, а життя дешеве.

- А наш посол, видно, дуже приємний і привітний чо­ловік,- сказав містер Седлі.- З таким послом і... і добрим лікарем, мабуть, тут можна було б пожити. На добра­ніч, джентльмени!

І під Джозом зарипіли сходи, що вели до його спальні, куди він і подався в супроводі Кірша, який ніс свічника. Ми теж плекали надію, що його гарненька сестра захоче побути трохи довше в цьому містечку.

Розділ LXIII
У ЯКОМУ МИ ЗУСТРІЧАЄМО ДАВНЮ ЗНАЙОМУ

Чемність і увага лорда Глистера не могли не справити дуже приємного враження на містера Седлі, і другого ран­ку, снідаючи, Джоз заявив, що, на його думку, Пумпернікель - найкраще з усіх місць, які вони досі відвідали. Збагнути мотиви хитрого Джоза було неважко, і наш ли­цемір Доббін нишком посміхався, здогадавшись з глибоко­думного вигляду свого супутника і з того, як він упевнено розводився про замок Глистерів та про інших членів цієї родини, що Джоз того ж таки ранку заглядав у «Книгу перів», яку всюди возив з собою. Так, він зустрічався з вельмишановним графом Бегвігом, батьком його милості. Напевне зустрічався, бачив його... на прийомі при дворі... Хіба Доб не пам’ятає? І коли дипломат, дотримуючи своєї обіцянки, з’явився до наших друзів з візитом, Джоз зу­стрів його з такою шанобою і поклонами, які нечасто випа­дали на долю цього дрібного урядовця. Коли зайшов його милість, Джоз кивнув Кіршеві, і цей емісар, попереджений заздалегідь, вийшов доглянути, щоб служники не забари­лися із закусками, холодцями та іншими делікатесами, які вони згодом і занесли до