Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

недовго жила в добрі, і умови не дуже сприяли вихо­ванню в неї смаку і розуму. До останнього часу над нею мали владу люди вульгарного розуму. Така доля суди­лася багатьом жінкам. І оскільки в кожній особі прекрас­ної статі її посестри вбачають свою суперницю, то її не­сміливість вони поблажливо називають дурістю, делікат­ність - тупістю, а найсуворіше жіноча інквізиція судить її мовчанку. Насправді ж та мовчанка - тихий протест, боязке заперечення нестерпних претензій людей, що ма­ють владу. Так само, мій дорогий освічений читачу, якби ви чи я опинилася сьогодні ввечері, скажімо, серед продав­ців городини, навряд чи наша розмова з ними була б така вже й блискуча; і з іншого боку, якби продавець городини опинився за вашим вишуканим, культурним чайним сто­лом, де всі так і сиплють дотепами, де кожна бездоганна світська дама граційно обливає брудом своїх приятельок, дуже можливо, що цей чужинець був би не вельми говір­ким і вже напевне нікого б не зацікавив, та й сам ніким би це зацікавився.

Крім того, згадаймо, що бідолашна Емілія досі ніколи ще не зустрічалася зі справжнім джентльменом. Мабуть, вони взагалі трапляються рідше, ніж комусь здається. Хто з нас серед своїх знайомих знайде багато людей, опано­ваних високою метою, завжди правдивих, обдарованих особливою, кришталевою чесністю, людей, відсутність під­лоти в яких робить їх простими, людей, що можуть диви­тись у вічі світові, з однаковою мужньою прихильністю до великого й до малого? У нас є сотні знайомих, що ма­ють дуже гарно пошиті сюртуки, десятків зо два мають чудові манери, одна чи дві щасливі істоти потрапили, так би мовити, в коло найвибраніших, у самий центр, в осе­редок вищого світу,- та скільки серед них справжніх джентльменів? Візьмімо по клаптику паперу, і нехай ко­жен складе свій список.

Я без будь-яких вагань записую туди свого приятеля майора. Він мав дуже довгі ноги, жовте обличчя й ледь шепелявив, через що на перший погляд здавався трохи ку­медним. Але він завжди був розважний і справедливий, жив чистим і чесним життям, мав добру голову й лагід­не, щире серце. Звичайно, в нього були дуже великі руки й ноги, з чого любили кепкувати обидва Джорджі Осборни, зображаючи Доббіна в карикатурному вигляді. І, ма­буть, якраз їхнє кепкування заважало сердешній Емілії належно оцінити майора. Та хіба ми самі не помилялися щодо своїх героїв і не міняли сотні разів свого ставлення до них? Протягом цих щасливих тижнів Еммі переконала­ся, що її думка про майора дуже змінилась.

Мабуть, то була найщасливіша пора в їхньому житті, хоч навряд чи вони це усвідомлювали. Але хто з нас усві­домлює своє щастя? Хто може згадати якусь хвилину в своєму житті й сказати, що це - найвища точка, верши­на людської радості? Принаймні наша пара була неабияк задоволена і втішалася цією приємною літньою подорож­жю не менше, ніж кожна інша пара, що того року виїхала з Англії. Джорджі завжди ходив з ними до театру, а після вистави шаль на плечі Еммі накидав майор. Під час прогулянок чи екскурсій хлопець завжди забігав уперед, вилазив на якусь башту чи дерево, тим часом як його розважніші супутники залишалися внизу: майор спокій­но покурював свою незмінну сигару, а Еммі змальовувала краєвид або руїни. Саме під час подорожі по Німеччині я, автор цієї повісті, кожне слово якої - правда, мав приємність уперше побачити їх і познайомитися з ними.

 

 

Полковника Доббіна і його супутників я вперше зуст­рів у Пумпернікелі, 160 маленькій, затишній столиці князівства (тій самій, де колись сер Пітт Кроулі показав себе таким блискучим аташе, але це було дуже давно, ще до того, як звістка про битву під Аустерліцом прогнала з Німеччини всіх англійських дипломатів). Вони прибули туди у великій кареті з провідником, зупинилися в готелі «Erbprinz», 161 найкращому в місті. Усі звернули увагу на величну постать Джоза й на те, як він з виглядом знавця попивав чи, швидше, посмоктував йоганісбергер, замовлений до обіду. Хлопець, як ми вже помітили, теж мав добрий апетит, він наминав Schinken, Braten, Kartoffeln, 162 журавлине повидло, салат, пудинги, смажених курчат і зацукровані фрукти з відвагою, що робила честь його на­ції. Після п’ятнадцятої, здається, страви він закінчив обід десертом, частину якого навіть забрав із собою: якісь мо­лодики за столом, що їх розважала незворушність хлопця, його світські, невимушені манери, порадили йому взя­ти ще й у кишеню жменю мигдалевого печива, яке він по­тім їв дорогою до театру, куди ходили всі жителі цього веселого німецького містечка. Дама в чорному, мати хлоп­ця, сміялася, червоніла і, мабуть, була дуже задоволена, хоч трохи й ніяковіла, дивлячись на espiègleries 163 свого сина. Пам’ятаю, як полковник - Доббінові не забарилися надати це звання - з найповажнішою міною піддражнював хлопця: показував на страви, яких той ще не куштував, і припрошував його брати другу пайку - мовляв, нічого морити себе голодом.

Того вечора при великому пумпернікельському дворі князя, тобто в придворному театрі, йшов так званий гаст­рольний спектакль, і пані Шредер-Деврієн, 164 тоді ще в розквіті краси й таланту, виконувала роль героїні в чудо­вій опері «Фіделіо». З перших рядів партеру ми бачили чотирьох своїх друзів по табльдоту в ложі, яку власник готелю «Erbprinz», Швендлер, абонував для найкращих своїх гостей. І я не міг не помітити, яке враження справи­ли чудова акторка й музика на місіс Осборн,- ми чули, що так звав її вусатий огрядний чоловік. Під час незрів­нянного хору полонених, над яким здіймався в чарівній гармонії ангельський голос співачки, на обличчі в англій­ської леді з’явився вираз такого захвату і блаженства, що навіть маленький Фіпс, той цинік-аташе, який розглядав її в бінокль, здивовано просюсякав:

- Бошше, єк преємно башити шінку, здатну не текі почюття!

А сцена у в’язниці, де Фіделіо, кидаючись до свого чо­ловіка, вигукує: «Nichts, nichts, mein, Florestan!» 165 - так схвилювала Емілію, що вона затулила обличчя хусточкою.

Тієї миті всі жінки в театрі схлипували, та, мабуть, тому, що мені судилося писати спогади саме про Емілію, я звернув увагу лише на неї.

Другого дня виконували інший твір Бетховена - «Die Schlacht bei Vittoria». 166 На початку в п’єсу введена пісня про Мальбрука як натяк на швидке просування французь­кої армії. Потім -