Сучасна теория грошей - Рендал Рей
До того ж ці країни можуть віддати перевагу політиці, що генерує зайнятість та розвиток, не збільшуючи імпорт (наприклад, імпортозаміщення). Вони можуть започатковувати програми з трудомісткого працевлаштування (а тому капітальне обладнання іноземного виробництва не буде потрібне) або програми, які забезпечують продукцію, якої потребують щойно працевлаштовані працівники (щоб вони не витрачали свої нові доходи на імпорт).
Уряд може сприяти внутрішнім виробникам або обмежити купівлю іноземних товарів та послуг до обсягу, що дорівнює експортним надходженням. Він може спробувати уникати позик в іноземній валюті, щоб виділяти менше надходжень в іноземній валюті на процентні виплати.
Як ми вже зазначали, здатність встановлювати та стягувати податки може бути зниженою в країні, що розвивається. Це обмежить здатність уряду безпосередньо регулювати внутрішнє продуктивне виробництво (товарів та послуг). І навіть якщо уряд знайде багато безробітних, готових працювати за його валюту, їм, можливо, буде важко купувати продукцію за цю валюту за стабільними цінами. Ретельніше стягнення податків допоможе збільшити попит на валюту (оскільки податки сплачуються в національній валюті). Крім того, урядові потрібно сконцентрувати створення робочих місць там, де це збільшить виробництво товарів і послуг, які схочуть купувати нові працівники. Це може послабити інфляційний тиск унаслідок зростання зайнятості.
У довгостроковій перспективі уникнення заборгованості в іноземній валюті та перехід до плаваючого валютного курсу може сприяти розширенню простору внутрішньої економічної політики. Повне використання внутрішніх ресурсів (найголовніше — робочої сили) дасть змогу державам, що розвиваються, максимізувати виробництво, при цьому скорочуючи інфляцію, спричинену недостатньою пропозицією. Повна зайнятість робочої сили має багато інших добре відомих переваг, які ми тут не деталізуватимемо.
Суверенна валюта дає урядові більше простору в проведенні економічної політики: він витрачає, збільшуючи залишки на банківських рахунках, і таким чином не потрапляє під бюджетні обмеження, які встановлюються для користувача валюти. Плаваючий обмінний курс (або керований обмінний курс із контролем трансграничного руху капіталу) розширює простір економічної політики, бо владі не потрібно накопичувати достатньо резервів, щоб підтримувати прив’язку національної валюти. Добре сплановане використання цього простору дозволить уряду прямувати до повної зайнятості, не запускаючи валютне знецінення чи інфляцію внутрішніх цін. І насамкінець, особливого значення набуває питання про модель гарантованої зайнятості або працедавця останньої інстанції, про що йтиметься в наступному розділі [Mitchell and Wray 2005; Wray and Forstater, 2004].
7.9. Експорт — це витрати, імпорт — вигода: підхід функціональних фінансів
Загалом, з погляду держави експорт — це витрати, а імпорт — вигода. Пояснення просте. Якщо ресурси, зокрема робоча сила, використовуються для виготовлення продукції, призначеної для іноземців, внутрішнє населення не може спожити цієї продукції або використати її для подальшого виробництва (ідеться про товари інвестиційного характеру). Держава в цілому, її громадяни, витрачаються на виробництво продукції, але не одержують із неї вигоди. З другого боку, країна-імпортер отримує продукцію, але вона не мусила її виробляти. Тому насправді нетто-експорт означає нетто-витрати, а нетто-імпорт — нетто-вигоду.
Але є декілька застережень. По-перше, виробникові продукції байдуже, хто купує вироблені товари чи послуги; компанія однаково радіє як внутрішнім, так і іноземним покупцям. Чого хоче суб’єкт господарювання? Продати їх за національну валюту313, щоб компенсувати витрати й отримати прибуток. Якщо продукція реалізується внутрішньо, банківські рахунки покупця дебетуються, а рахунки фірми-виробника кредитуються. Усі щасливі. Якщо продукцію продають іноземцям, надходження мають пройти валютний обмін, щоб виробник міг отримати внутрішню валюту, якщо кінцеві покупці використовували свою власну. Ми не зупинятимемося на деталях, але зазвичай внутрішній банк або центральний банк зрештою отримує резерви іноземної валюти (зазвичай це буде кредит для резервного рахунку в іноземному центральному банку). Але фактом залишається те, що коли продукція експортується, в контексті реальних ресурсів іноземці насолоджуються «плодом праці», навіть якщо з фінансового погляду фірма-виробник отримує чистий кредит на банківський рахунок, а держава отримує чистий фінансовий актив у формі іноземної валюти.
По-друге, чистий експорт розширює сукупний попит і збільшує розрахований ВВП та національний дохід. Для виробництва товарів та послуг на експорт створюються робочі місця. Держава, яка в іншому разі працювала б нижче рівня повної зайнятості, має змогу залучити ресурси до експортоорієнтованого сектору економіки. Генеруються зарплати й корпоративні прибутки, сім’ї отримують доходи, яких вони могли б не отримати, відповідно є за що купувати споживчі товари, а компанії залишаються в бізнесі, який за інших умов міг би збанкрутувати. Це, мабуть, основна причина, чому уряди заохочують зростання експорту. Під час економічної рецесії після Великої фінансової кризи 2007–2008 років президент Обама оголосив, що його мета для економіки США — подвоїти експорт. Це поширена стратегія серед держав, які хочуть зростати. Та зауважте, що для кожного експорту має бути імпорт, а для кожного торговельного профіциту — торговельний дефіцит. Очевидно, що всі країни не можуть одночасно зростати в такий спосіб; по суті, це стратегія «розори сусіда».
Оскільки ресурси мобілізуються на виробництво продукції для іноземців, внутрішнє населення не отримує жодної реальної чистої вигоди. Виходить, насправді стратегія експорту — це стратегія «розори себе». Справді, робоча сила та решта ресурсів, які інакше лишилися б невикористовуваними, тепер запитані; працівники, які не отримували б зарплати, тепер мають доходи; власники компаній та корпорацій, які не продали б своєї продукції, тепер одержують прибутки. Але якщо вироблену продукцію експортують за кордон, додаткової продукції для громадян країни-виробника немає. Відповідно в країні-виробнику наявна продукція перерозподіляється між цими додатковими претендентами, хто отримав роботу в експортоорієнтованій компанії чи галузі й тепер має зарплату та прибутковий дохід. Таким чином, якщо ми лише залучаємо вільні ресурси, щоб виготовити продукцію на експорт, чистої вигоди в цьому немає: внутрішнє населення працює «тяжче», але в цілому більше не споживає, бо доступний для внутрішнього населення економічний «пиріг» не зріс.
Сам по собі процес перерозподілу, очевидно, потребуватиме інфляції, бо ті, хто зараз мають роботу, змагатимуться за шматок «пирога», роздуваючи ціни. Без сумніву, це може бути бажаним соціальним результатом: продукція перерозподіляється від тих, «хто має», до тих, «хто не має», а залучення безробітних до роботи приносить значну користь сім’ям та суспільству загалом (зменшуючи, зокрема, такі негативні соціальні явища, як злочинність та розпад сімей, та дужче згуртовуючи суспільство). Крім того, можливий і «мультиплікатор»: нові працівники витрачають зарплати, і виробники продають більше, створюючи робочі місця в приватному секторі, щоб виробляти продукцію для внутрішнього продажу, доки економічний «пиріг» зростає.
Утім, державі не потрібно експортувати, щоб користати з ефектів мультиплікатора. Вищі державні витрати також збільшують зайнятість та продаж. Порівняно з економічним зростанням, що стимульоване експортом, економіка одержує більше вигоди від зростання, коли стимулюється внутрішній попит. Тобто, якщо взяти до уваги ефекти мультиплікатора, держава покращує добробут, коли створює
