Сучасна теория грошей - Рендал Рей
У результаті ФРС отримує казначейський варант як актив та збільшує банківські резерви як свої зобов’язання. Казначейство уповноважене Конгресом на здійснення витрат, а його дефіцит кореспондується варантами, випущеними для ФРС. Конгрес може дозволити виключати ці варанти з ліміту державного боргу, оскільки це ніщо інше, як обліковий запис про фінансові вимоги однієї гілки влади (Федеральної резервної системи) до іншої (казначейства). Актив ФРС відповідає варанту казначейства; це зустрічні вимоги, і тому балансуються в нуль.
Отже, Конгресу не доведеться збільшувати ліміт боргу в разі нової економічної кризи, яка неминуче призведе до зростання бюджетних дефіцитів уряду.
Другий спосіб — повернутися до створення валюти казначейством — образно кажучи, у масових масштабах. Нині Казначейство США має повноваження випускати платинові монети будь-якого номіналу, тож воно могло б, наприклад, здійснювати великі платежі за військову зброю, випускаючи платинові монети великого номіналу. (Основний прихильник платинових монет — Джо Файрстоун; див.: http://neweconomicperspectives.org/2013/02/framing-platinum-coin-seigniorage-a-working-document.html). Так можна було б обійти ФРС та комерційні банки. А оскільки монети (і резерви, і паперові купюри Федеральної резервної системи) не зараховуються до державного боргу з погляду боргового ліміту, цей спосіб також дозволяє казначейству уникати збільшення боргу, адже воно витрачатиме платинові монети. Монети були б IOU казначейства, але не зараховувалися б разом із його облігаціями до державного боргу. Так само як і готівкова валюта, монети «погашалися» б через податки, бо мали б попит серед тих, хто їх повинен платити. Тож це ще одна хитрість, як обійти суб’єктивно визначені ліміти чи порядки, встановлені стосовно витрат казначейства.
Власне, ця пропозиція показує, як нерозважливо зав’язувати казначейству (фактично уряду) руки за спиною, встановлюючи ліміти державного боргу. Уже й так доводиться схвалювати бюджет перед тим, як казначейство може здійснювати витрати. Це обмеження обов’язкове для того, щоб змусити казначейство (фактично уряд) до підзвітності. Але якщо бюджет ухвалено, то, заради всіх святих, нащо перешкоджати казначейству «натискати клавіші» для здійснення балансових проводок відповідно до затверджених у Конгресі витрат?
Складаючи бюджет, слід враховувати прогнози зростання таких макроекономічних змінних, як ВВП, безробіття та інфляція. Іншими словами, складати бюджет потрібно так, щоб «натискання клавіш» не було надмірним і не підігрівало інфляцію. Цілком можливо, що Конгрес помилиться в прогнозах і захоче переглянути план витрат залежно від розвитку подій. Або може передбачити автоматичні стабілізатори, щоб зменшити витрати чи збільшити податки, якщо інфляція посилиться. Але немає жодного сенсу ухвалювати траєкторію витрат, а тоді довільно відмовлятися від витрат, які здійснюються «натисканням на клавіші», лише тому, що вже досягнуто ліміту державного боргу, до того ж суб’єктивного.
Перш ніж зробити висновок, розгляньмо поширені заперечення щодо таких процедурних змін:
Заперечення: Нам слід прив’язати себе до бюджетних лімітів, щоб не давати змоги політикам витрачати забагато.
Відповідь: Хай там як, а існує процес складання бюджету, під час якого Конгрес вирішує, скільки виділяти для програм, а тоді подає план президентові на підпис. Коли бюджет схвалено, можна здійснювати витрати. Це «демократичний» процес, у ході якого наші обранці вирішують, які програми вартують фінансування і в яких обсягах. Більша частина запланованих витрат — неостаточні, бо залежать від певних обставин (наприклад, виплати допомоги з безробіття залежать від економічних результатів). Встановлення додаткового обмеження не тільки не обов’язкове, а й не узгоджується з демократичним контролем та підзвітністю. За своєю природою ліміт державного боргу — це суб’єктивний параметр, не сумісний з процесом бюджетування. У минулому він ніколи не мав значення: виконання бюджету виходило за борговий ліміт, і Конгрес регулярно його підвищував. Зараз політики здійснюють бюджетування в недемократичний спосіб.
Заперечення: Щоб обмежити «створення грошей» для фінансування витрат, потрібен незалежний орган — центральний банк.
Відповідь: Як ми вже зазначали, Конгрес та президент спочатку опрацьовують бюджет. Це уповноважує казначейство на витрати. Ми можемо запропонувати альтернативні процедури, які дозволять казначейству виконувати це завдання. Казначейство могло б застосувати відносно примітивний, але ефективний спосіб — роздрукувати банкноти й витрачати. Або можна було б робити безпосередні записи на депозитних рахунках отримувачів, «натискаючи на клавіші», але тоді необхідно, щоб казначейство тим самим «натисканням на клавіші» було здатне збільшувати резерви на балансах комерційних банків. Оскільки ми розподіляємо відповідальність між казначейством та Федеральною резервною системою (де ФРС виконує функцію банку банків, тобто центрального банку), то саме ФРС має створювати резерви для банків, «натискаючи на клавіші». Для цього немає вагомих причин. Банки могли б використовувати рахунки в казначействі для взаєморозрахунків, і тоді б казначейство вело облік резервів. Та ми цього не робимо.
ФРС могла би безпосередньо приймати IOU казначейства (його фінансові зобов’язання) і обліковувати резерви. Але цього теж не відбувається. Ми кажемо, що хоча Федеральна резервна система і є банком казначейства, їй забороняється безпосередньо приймати казначейські IOU (фінансові зобов’язання). Саме тому ми створили комплексні процедури, які залучають комерційні банки, Федеральну резервну систему та казначейство для виконання того самого.
7.6. Бюджетна політика уряду для економічної стабільності та зростання
Лернер порівняв роль уряду з керуванням автомобілем: уряд повинен узяти кермо під свій контроль та використовувати його задля реалізації економічної політики і саме в той час, коли є загроза, що економіка з’їжджає на узбіччя. Оскільки, щоб розпізнати економічні проблеми й відреагувати на них, потрібен час, бажано мати у своєму розпорядженні «автоматичні стабілізатори». Національний бюджет уряду — це приклад автоматичного стабілізатора: під час рецесії деякі види витрат автоматично збільшуються (соціальні витрати на компенсацію з безробіття), а податкові надходження падають (бо зменшується зайнятість в економіці і водночас зменшуються відрахування податків на прибуток і зарплату), тому зростає бюджетний дефіцит. Усе добре: це допомагає стабілізувати доходи приватного сектору й забезпечує надійні чисті фінансові активи для задоволення попиту305.
Щоб «умонтувати» в бюджетну систему потрібні контрциклічні коливання, які б повертали економіку до повної зайнятості, слід виконати дві умови. По-перше, державні витрати та податкові надходження мають бути суто циклічними: витрати — контрциклічними (такими, що зростають у період економічного спаду), а податки — проциклічними (такими, що зменшуються в період економічного спаду). Один зі способів зробити витрати автоматично контрциклічними — підтримувати потужну систему соціального захисту, завдяки чому трансферні витрати (на компенсацію з безробіття та соціальну допомогу) різко зростатимуть у період економічного спаду. Як альтернатива (чи крім того) податкові надходження також мають бути пов’язані з економічними показниками — прогресивним податком на доходи чи податком із продажу, що рухаються контрциклічно.
По-друге, уряд має
