Сучасна теория грошей - Рендал Рей
На думку Мінськи, у 1930-х роках уряд був занадто малий, щоб стабілізувати економіку (у 1929 році витрати федерального уряду становили близько 3 % від ВВП). Сьогодні, здається, всі великі держави — члени ОЕСР307 мають уряд, достатньо великий, щоб допомогти стабілізувати їхні економіки, хоча в деяких країнах, що розвиваються, уряди, можливо, ще замалі за цим параметром. Відповідно до сьогоднішніх реалій національний уряд повинен потрапляти в діапазон від мінімальних 20 % від ВВП, як у США, до максимальних 50 % від ВВП, як у Франції. Бюджетні системи країни, що перебувають внизу цього діапазону, повинні включати більше автоматичних заходів, що змінюють загальний обсяг витрат, порівняно з країнами з більшим за обсягом витрат урядом.
Крім того, з нашої тотожності секторальних балансів ми знаємо, що в контексті бажання приватного сектору підтримувати профіцит свого бюджету (для накопичення заощаджень) та схильності США й деяких інших розвинутих країн підтримувати дефіцит поточного рахунку державний бюджет має бути налаштований підтримувати дефіцит навіть за умови повної зайнятості. Країна, яка має баланс поточного рахунку (тобто він дорівнює нулю), могла б досягнути балансу державного бюджету, та це означає, що профіцит (чи заощадження) внутрішнього приватного сектору тотожний нулю. Тому зазвичай слід очікувати дефіциту державного бюджету навіть за умови повної зайнятості — хоч це не стосується держав, які підтримують профіцит поточного рахунку (див. нижче блок-вставку про «подвійні дефіцити»).
Підкреслимо, що бюджетний профіцит (як той, якого досягнув федеральний уряд США за президента Клінтона) — це не якесь досягнення, якому потрібно радіти; він випливає з макроекономічної тотожності секторальних балансів і вказує на дефіцит у приватному секторі (знову-таки, крім випадку країни, що підтримує профіцит поточного рахунку). На відміну від суверенного емітента валюти, приватний сектор — це користувач валюти. Він справді стикається з бюджетними обмеженнями. Як ми вже знаємо, десятиліття дефіцитних витрат у приватному секторі США (з 1996 по 2006 роки) залишило його з купою боргів, яких він не міг обслуговувати. Це частково пояснює Велику фінансову кризу, що розпочалася в США в 2007 році.
Без сумніву, причинні зв’язки складні. Не варто робити висновок, що причиною дефіциту приватного сектору був профіцит бюджету за президентства Клінтона; також не слід думати, що глобальна криза спричинена лише дефіцитними витратами домогосподарств США. Натомість можна впевнено сказати, що облікові тотожності таки мають місце і виконуються: якщо баланс поточного рахунку нульовий, то дефіцит внутрішнього приватного сектору дорівнює профіциту державного. І якщо баланс поточного рахунку в дефіциті, то приватний сектор може підтримувати профіцит («заощаджувати») лише тоді, коли бюджетний дефіцит уряду більший за дефіцит поточного рахунку.
Висновок, який випливає із розуміння суверенності валюти, такий: дефіцит державного сектору стабільніший за дефіцит приватного, адже уряд — це емітент валюти, тоді як домогосподарство або суб’єкт господарювання308 — її користувач. Якщо держава не в змозі підтримувати постійний профіцит поточного рахунку, то задля сприяння довготривалому зростанню бюджет уряду має бути готовий підтримувати дефіцит на постійній основі. За таких обставин це буде «нормальною», належною бюджетною політикою для стабільного зростання.
Уточнимо: належна бюджетна політика уряду залежить від балансу двох інших секторів економіки309. Держава, яка підтримує профіцит поточного рахунку, може проводити жорсткішу фіскальну політику; вона навіть може підтримувати постійний профіцит державного бюджету (як-от Сінгапур, який прив’язує свій валютний курс і підтримує бюджетний профіцит, оскільки підтримує профіцит поточного рахунку, накопичуючи іноземну валюту). Профіцит державного бюджету також прийнятний, коли внутрішній приватний сектор дотримується дефіциту (за тотожністю все має бути правильно, якщо баланс поточного рахунку дорівнює нулю). Проте з огляду на причини, описані раніше, така ситуація не забезпечує стабільного економічного розвитку, бо приватний сектор — це користувач, а не емітент валюти.
Нарешті, всі держави не можуть одночасно підтримувати постійний профіцит поточного рахунку платіжного балансу: нетто-експортери з Азії, наприклад, сильно покладаються на продажі в США. Натомість Сполучені Штати підтримують дефіцит поточного рахунку, забезпечуючи країни — нетто-експортери доларовими активами, які вони прагнуть накопичувати. Таким чином, уряди принаймні деяких країн муситимуть підтримувати постійний дефіцит, щоб забезпечити світових власників заощаджень бажаними чистими фінансовими активами. Виконувати таку роль є сенс для уряду держави, яка випускає в обіг міжнародну резервну валюту. Наразі це уряд США.
7.7. Функціональні фінанси та режими обмінних курсів
Зрозуміло, що Лернер аналізував випадок країни із суверенною валютою (або, як її ще називають, «директивною»). Тільки суверенний уряд може вирішити збільшити витрати, якщо в країні безробіття, і лише суверенний уряд може збільшити банківські резерви та понизити (короткострокові) процентні ставки до цільового рівня. Важливо, що Лернер зробив свої висновки в час, коли створювалася Бреттон-Вудська система — система фіксованих обмінних курсів на основі долара США. Схоже, він передбачав, що його підхід функціональних фінансів застосовуватимуть щодо економіки з суверенною валютою незалежно від обраного режиму валютного курсу.
Потрібно пам’ятати, що країни за часів Лернера вжили жорстких заходів контролю за рухом капіталу310. У контексті «трилеми» вони дотримувалися фіксованого обмінного курсу, а їхня внутрішня економічна політика була незалежна, але вони не дозволяли вільного трансграничного руху капіталу. Як ми знаємо, режим плаваючого обмінного курсу забезпечує найбільший простір для внутрішньої економічної політики. Але заходи контролю за трансграничним рухом капіталу в поєднанні з керованим або фіксованим обмінним курсом усе-таки зберігають суттєвий простір для внутрішньої економічної політики. Схоже, свого часу Лернер мав на увазі саме це. Більшість країн, що забезпечують фіксований обмінний курс власної валюти та вільний рух трансграничного капіталу, не змогли б дотримуватися двох принципів функціональних фінансів Лернера, бо їхні резерви іноземної валюти опинилися б під загрозою (лише купка держав нагромадили чимало резервів, заробивши собі непохитне становище). Керовані або фіксовані валютні курси разом із певним рівнем обмеження на рух капіталу можуть забезпечити потрібний обсяг простору для внутрішньої економічної політики, щоб досягти повної зайнятості. Простіше державі, яка дозволяє своїй валюті плаваючий обмінний курс.
Робимо висновок: два принципи функціональних фінансів найповніше підходять суверенним державам, що використовують режим плаваючого обмінного курсу власної валюти. Якщо валюта прив’язана, простір економічної політики обмеженіший, а держава, щоб захистити свої міжнародні резерви, очевидно, вжила заходів із контролю за рухом капіталу для підтримки довіри до прив’язки своєї валюти.
Блок: Дебати щодо
