Метаморфози - Публій Овідій Назон

605 Хоч не бажав би, — могла б його шию обняти любовно,

606 А відштовхнув би мене, — йому ноги обвивши руками,

607 Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.

608 Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці

609 Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.

610 Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:

611 Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу

612 Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

613 Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,

614 В грудях не адамант, не залізо й не камінь у нього —

615 Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.

616 Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо

617 В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!

618 Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.

619 Не починала б того, — та, почавши, закінчувать мушу!

620 Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,—

621 Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.

622 Може подумати він, що сестра захопилася легко,

623 Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.

624 Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу

625 Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.

626 Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —

627 Вже ж не вернути того — і якої зазнала зневаги!

628 Хай поступлюся — вини все одно вже не знімуть із мене;

629 Спроба ж якась не применшить гріха, та надію — примножить».

630 Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)

631 Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила

632 Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.

633 Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу

634 Кидає він і в чужому краю закладає оселю.

635 Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне

636 На Мілетіду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі

637 Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.

638 Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,

639 На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле

640 Вогнище дому свого й подається за братом — вигнанцем.

641 Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють

642 Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само

643 Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні

644 Чули бубаські жінки. Їх лишивши, вона до карійців,

645 І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.

646 Ось залишила вже й Краг, і Ліміру, й Ксантові хвилі,

647 Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —

648 З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.

649 Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,

650 Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,

651 Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.

652 Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,

653 Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній

654 Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:

655 Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,

656 Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.

657 Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,

658 Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?

659 Зразу ж, неначе живиця — сльоза, що сочиться з надрізу,

660 Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,

661 Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону[28],

662 Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,

663 Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,

664 Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення

665 В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

666 Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,

667 Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно

668 Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.

669 Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,

670 Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,

671 Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,

672 Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —

673 Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі

674 Мала родити, він якось звернувся такими словами:

675 «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче

676 Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.

677 Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)

678 Станеться так, що народиться дівчинка, — я, мимоволі

679 Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».

680 Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,

681 В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.

682 Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,

683 Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.

684 Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса

685 Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.

686 От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї

687 Інаха донька у почті яснім підійшла і