Метаморфози - Публій Овідій Назон
520 Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»
521 Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522 Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523 Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524 То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525 Дощечку кинувши, знову бере її; взявши, — відкине.
526 Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527 Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528 Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,
529 Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530 «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531 Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532 Певно, спитаєш, який в мене намір, — я спершу б хотіла.
533 Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534 Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.
535 Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536 Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537 Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538 Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539 Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540 Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541 Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542 Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543 Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544 Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545 Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:
546 Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
547 Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
548 Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
549 Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути
550 Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв'язком поєднатись.
551 Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
552 Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
553 Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
554 Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
555 Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
556 Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
557 Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
558 Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.
559 Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,
560 Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
561 Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
562 Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
563 Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».
564 Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
565 Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
566 Й тут же падіння своє вона — стверджує відтиском персня,
567 Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
568 Потім із слуг одного, спалахнувши рум'янцем, позвала
569 Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…—
570 І зупинилась; а зважившись, — братові», — ледве шепнула.
571 Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.
572 «Не до добра це», — подумала. Лист одіслала, одначе.
573 Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
574 Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра
575 Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
576 Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
577 «Геть, — прокричав, — поки цілий, пособнику блуду гидкого!
578 Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно
579 Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!»
580 Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
581 Кавна жорстокі слова. Їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
582 Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
583 Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
584 Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
585 «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
586 Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
587 Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
588 Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
589 Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
590 Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
591 Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
592 На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
593 Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
594 Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.
595 Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета
596 Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила
597 Дощечку з рук — ось тоді й сподівання мої занепали.
598 Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.
599 Краще, мабуть, — таки день. Чи ж мене очевидним знаменням
600 Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!
601 Слід було словом живим, а не так ось, черкнувши по воску,
602 Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.
603 Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.
604 Більше б сказала я слів, ніж на