Метаморфози - Публій Овідій Назон
437 З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,
438 Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».
439 Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді
440 Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,
441 Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,
442 Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,
443 Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,
444 Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,
445 Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.
446 Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.
447 Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
448 Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
449 Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
450 Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
451 Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,
452 Стрілась тобі й віддалась, — незрівнянна вродою німфа.
453 Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
454 Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
455 Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь.
456 Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
457 Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
458 Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
459 Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
460 Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
461 Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
462 Прихорошившись, іде, перед ним хоче звабною стати.
463 Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
464 Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
465 Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.
466 Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
467 Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».
468 Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
469 В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
470 Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму
471 Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.
472 Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
473 Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
474 «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
475 Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
476 Він, проте, — що не кажи, — мене вродою вабить; такого
477 Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
478 Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
479 Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,—
480 А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
481 В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
482 Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
483 З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
484 Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
485 Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
486 Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
487 О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,—
488 Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
489 Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
490 О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
491 Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
492 Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
493 Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
494 Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
495 Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
496 Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
497 Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
498 Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;
499 Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
500 В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
501 Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
502 Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний
503 Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
504 Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
505 Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
506 Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
507 Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?
508 Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
509 Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
510 Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
511 Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
512 Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
513 Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
514 В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
515 Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
516 Сором, — прихований жар у рядках спалахне потаємних».
517 Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518 Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519 Мовила: «Знатиме й він —
