Метаморфози - Публій Овідій Назон

264 До невпізнання змінивсь. Що від матері мав, — спопелівши,

265 З димом пішло; що було від Юпітера в ньому, — лишилось.

266 Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,

267 Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем,

268 Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.

269 Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався

270 Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.

271 Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний

272 На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

273 Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву

274 Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,

275 Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені

276 Вірна Іола була, їй звіряла вона свою тугу,

277 Їй повідала про синові подвиги, світу відомі,

278 Їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла

279 Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,

280 Лоно їй виповнив сім'ям чудовим. До неї Алкмена

281 Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать

282 Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію

283 Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,

284 Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.

285 День наставав, коли мав трудівник народитись великий —

286 Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.

287 Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша

288 Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька

289 В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти

290 Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,

291 Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.

292 Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,

293 Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —

294 Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.

295 І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:

296 Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.

297 Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар

298 Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,

299 Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,

300 Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —

301 Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.

302 Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,

303 Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,

304 Що й кам'яний би розм'як. Побіч мене — й жони кадмейські

305 Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.

306 Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,

307 Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині

308 Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона

309 Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,

310 Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,

311 Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.

312 «Хто б не була ти, — їй каже, — вітай цього дому хазяйку:

313 Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»

314 Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками

315 З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.

316 Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.

317 Поки сміялась, її за волосся схопила богиня

318 В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу

319 Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.

320 Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина

321 Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.

322 А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,—

323 Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».

324 Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання

325 Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:

326 «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина

327 Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну

328 Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,

329 Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —

330 Я народилась од другої — вродою перша Дріопа

331 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,

332 Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,

333 Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.

334 Озеро є, берегами своїми похилими схоже

335 На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.

336 Стала над озером тим-бо ж не відала долі — Дріопа,

337 Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;

338 Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині

339 Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.

340 Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,

341 Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.

342 Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,

343 Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку

344 Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз

345 Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.

346 Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду

347 Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,

348 В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

349 Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла

350