Метаморфози - Публій Овідій Назон

178 Серце жорстоке втішай! Та коли б нині зглянувсь на мене

179 Ворог тяжкий, тобто ти, — то зболілу в стражданнях, немилу

180 Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!

181 Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.

182 Я Бусіріда зборов, що невинною кров'ю мандрівців

183 Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав

184 Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський

185 Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?

186 Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?

187 Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,

188 І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,

189 Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.

190 Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.

191 Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель

192 Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась

193 Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.

194 Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі

195 Кров'ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,—

196 Їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.

197 Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.

198 Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази

199 Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.

200 Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі

201 Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,

202 Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.

203 Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині

204 В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети,

205 Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці

206 Списом бреде, хто ж метнув, — порятунку шукає у втечі.

207 То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.

208 То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.

209 То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі

210 Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.

211 Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,

212 Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,—

213 «Ліхасе! — крикнув йому. — Чи не ти мені дав цей смертельний

214 Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку

215 Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.

216 Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.

217 Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські

218 Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;

219 Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.

220 Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі

221 Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,

222 Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.

223 Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,

224 Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,

225 В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

226 Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає

227 Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.

228 Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,

229 Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,

230 Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе

231 Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні

232 Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,

233 Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває

234 Полум'я. Поки пожадливо лиже воно деревину,

235 Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева

236 Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,

237 Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі

238 Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

239 Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,

240 Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний

241 Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине

242 Славний землі захисник. Їм, відчувши те, з радістю в серці

243 Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,

244 Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю

245 З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,

246 Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.

247 Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,

248 Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху

249 Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:

250 Все подолавши, — й вогонь, котрий бачите, він подолає.

251 Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;

252 Що ж є у ньому від мене, — те вічне, позбавлене смерті,

253 Їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.

254 Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі

255 Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять

256 Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами

257 Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,—

258 Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».

259 Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця

260 Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,

261 Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.

262 Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,—

263 В попіл Мульцібер те обернув, і