Метаморфози - Публій Овідій Назон
92 Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.
93 Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею
94 День, — розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки
95 Стали спокійними знов, — щоб, опавши, розбурхані води
96 Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя
97 І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.
98 Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,
99 Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко
100 То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.
101 Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!
102 Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.
103 Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,
104 В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,
105 Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,
106 Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.
107 Поки вагався Геракл (за жону — не за себе боявся),
108 Несс підійшов, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.
109 «Я вже подбаю, — сказав, — щоб вона на тім березі стала.
110 Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»
111 Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,
112 Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.
113 Сам же, як був, — сагайдак мав на плечах і лев'ячу шкуру.
114 Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,—
115 «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив.
116 І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше
117 Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.
118 Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;
119 Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею
120 Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість
121 Ніг своїх! — грізно гукає Алкід. — Я до тебе звертаюсь,
122 Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!
123 Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,
124 Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.
125 І не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:
126 Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом
127 Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою
128 Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.
129 Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками
130 Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.
131 Несс, підхопивши цю кров, — «Не помру я, одначе, без помсти»,—
132 Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,
133 Тій, котру викрав, дає: «Ти любов, — каже, — нею привернеш».
134 Часу чимало спливло, і Геракла великого слава
135 Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.
136 Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,
137 Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась
138 Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду
139 Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.
140 Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли
141 Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,
142 Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла
143 Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо
144 Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже, — на втіху.
145 Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,
146 Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.
147 Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?
148 Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір чинити?
149 Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),
150 Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,
151 Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».
152 Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:
153 Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю
154 Несса, — як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.
155 Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,
156 Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше
157 Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,
158 Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.
159 Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні
160 Мовить великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.
161 Й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута
162 В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.
163 Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.
164 Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,
165 Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.
166 Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —
167 З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —
168 То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,
169 То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості.
170 Вже й сама кров, — як розпечене лезо, бува, в прохолодну
171 Воду занурити, — і закипає, й шипить на отруті.
172 Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,
173 Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю.
174 Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока
175 В мозок пробивсь кістковий, — тоді, знявши до неба долоні.—
176 «Болем моїм, — закричав, — упивайся, Сатурнова донько!
177 Мстива, впивайсь! І, з висот
