Метаморфози - Публій Овідій Назон

635 Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.

636 Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:

637 Двоє їх-ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.

638 Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,

639 І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,—

640 Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув,

641 А господиня заслала її полотном груботканим.

642 Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні

643 Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою

644 Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.

645 Кілька полінець і в'язанку хмизу приносить у хату

646 І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.

647 З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.

648 Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,

649 Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно

650 Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,

651 У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

652 Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім

653 Час непомітно спливав. Там, у закутку, — з бука цеберко

654 Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.

655 Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили

656 Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові

657 Поручні й ніжки. М'який очерет — постіль заміняє.

658 Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято

659 Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.

660 Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.

661 Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо

662 Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.

663 Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку

664 Хутко підклала. Зеленою м'ятою столик натерши,

665 Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду —

666 Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;

667 Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала

668 Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.

669 В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,

670 Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —

671 Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.

672 Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;

673 Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.

674 Далі й вони поступилися місцем новій переміні:

675 Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,

676 Й свіжі, у широких кошах, запахущі плоди яблуневі,

677 Й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,

678 Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі

679 Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.

680 Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,

681 Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.

682 Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні

683 Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.

684 Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.

685 Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.

686 От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих.

687 Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго

688 Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,

689 Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:

690 «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів

691 Кара, — промовили, — ви ж не страшіться обоє: це лихо,

692 Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї

693 І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами

694 Разом рушайте!» Старенькі — не проти: з ціпком у правиці

695 Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

696 Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла

697 Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:

698 Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.

699 Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,

700 Хата стара, що й для двох затісна була, — їхня оселя,—

701 Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,

702 Де була стріха гнила, — вже вилискує золото щире.

703 В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

704 Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:

705 «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,

706 Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою,

707 І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:

708 «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати

709 Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,—

710 Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив

711 Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась».

712 Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,

713 Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,

714 Стали вони перед східцями храму, й про давні події

715 Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —

716 Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано

717 Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею

718 Листя рясне. «Прощавай!» — він їй шепче. «Прощай!» — одночасно

719 Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,

720 Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній

721 Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.

722 Вірив я тим дідусям (бо з