Метаморфози - Публій Овідій Назон

464 Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.

465 То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,

466 То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.

467 Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,

468 Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.

469 Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна — звідки

470 Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю

471 Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,—

472 В другий, — ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,—

473 Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,

474 Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.

475 Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово:

476 Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,

477 Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву

478 Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій, — сказала,—

479 Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,

480 З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:

481 «О Евменіди, — звернулася, — помсти богині суворі!

482 Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!

483 Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю.

484 Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати.

485 Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!

486 Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій

487 Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!

488 Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,

489 Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні

490 Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!

491 Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!

492 Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті

493 Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?

494 Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий

495 Матиме весь Калідонії край під своєю рукою?

496 Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати?

497 Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом

498 Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..

499 Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги?

500 Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?

501 О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,

502 Я ще могла б це знести! Те, що жив ти, — моя в тім заслуга.

503 Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане

504 Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна —

505 Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.

506 Прагну — й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима

507 Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.

508 Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.

509 Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.

510 Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами

511 Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.

512 Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.

513 Й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе

514 Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.

515 Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе —

516 Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує

517 Полум'я; болі великі приборкує силою духу.

518 Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю

519 Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.

520 Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих

521 Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє;

522 Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;

523 Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.

524 Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.

525 Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

526 Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;

527 Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси

528 Доньки Евена, голосять жінки й матері калідонські.

529 Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,

530 І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.

531 Мати, до тями прийшовши, свого ж таки вчинку жахнувшись,

532 Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.

533 Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.

534 Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.

535 Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;

536 Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.

537 Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,

538 Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.

539 Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця

540 Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами

541 Ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.

542 Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,

543 Що навалилось на дім Партаона, — крім Горги й невістки

544 Славної родом Алкмени, — сестер оперила й у небо

545 Їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.

546 Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає.

547 Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,

548 В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.

549 Шлях