Метаморфози - Публій Овідій Назон
202 Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі.
203 Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,
204 Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими
205 Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш.
206 Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,
207 Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.
208 В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту
209 Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.
210 Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця
211 Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив Ікара,—
212 Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,
213 Першим летить, боячись за супутника — сина, мов птиця,
214 Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.
215 Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,
216 Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.
217 Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає
218 Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий —
219 Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі
220 Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,
221 Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,
222 Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.
223 Тут захопився польотом Ікар і, налігши на крила,
224 Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе
225 Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця
226 Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.
227 Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі
228 Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.
229 Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове
230 Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем[25].
231 Батько нещасний — уже ж і не батько, — «Ікаре мій! — кличе,—
232 Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»
233 Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір'я на хвилі,
234 Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло
235 Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі[26].
236 Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,
237 Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу
238 Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.
239 В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,
240 Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.
241 Сина в науку сестра віддала йому, — хто ж бо то може
242 Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв
243 Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.
244 Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,
245 Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі
246 Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше.
247 Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні
248 Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,—
249 Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить.
250 Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мінерви
251 Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина
252 Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,
253 Здібних людей опікунка, — і в пір'я в повітрі вдягнула.
254 Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні
255 В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.
256 Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда
257 Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,—
258 Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;
259 Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.
260 Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій
261 Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,
262 Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни
263 Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.
264 Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,
265 Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно
266 Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим.
267 Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка
268 По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї
269 Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.
270 По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,
271 Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби
272 Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної.
273 Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний
274 Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,
275 Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву.
276 Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських
277 Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони
278 Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.
279 Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!
280 В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»
281 Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея
282 Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний,
283 Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.
284 Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,
285 Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині —
286 Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.
287 Рикне той звір — і
