Відлуння золотого віку - Солон
Ти от насправді прийди — і подолаєш ману.
Про сни[39]
[R 651]
Сни, що нам душу вночі перелітними тінями бавлять,
Не від святинь напливають на нас, не боги їх зсилають —
Кожен собі їх снує. Бо коли розпростерте на ложі
Тіло спочин пригнітив, тоді бавиться дух невагомий:
Що впродовж дня було — діє вночі[40]. Хто звик воювати,
Приступом брати міста, піддавати їх люті вогненній —
Зброя, сум’яття рядів, полеглі вожді йому сняться
І бойовища — поля, не водою, а кров’ю залиті.
А правникові — справи його, і закони, і форум;
[10] Бачить він суд уві сні, тремтливого люду облогу.
Гроші ховає скупар, відкопує золота горщик.
Гонить ловець гончаків по ярах. Купець-моредлавець
То випірнає з води, то разом з уламками тоне.
Пише повія коханцю листа; перелюбниця — дар шле.
Навіть гончак біжить уві сні — переслідує зайця.
Протягом ночі все те, що кому наболіло, — триває.
«Снігом, а він аж іскривсь…»
[R 706]
Снігом, а він аж іскривсь, поцілила Юлія в мене.
Думав я: сніг — не вогонь, а таки був він вогнем!
Що холодніше за сніг? Та палив, однак, мої груди
Пущений саме у ціль, Юліє, з рук твоїх сніг.
Де ж од любовних пасток ховатися нам, якщо навіть
В заціпенілій воді — й там причаївся вогонь?
Юліє, ти лиш одна можеш збити той пал, та не снігом.
Навіть не льодом, але — рівним же палом грудей[41].
Про мурашку
[R 104]
З борозен, праці биків, вимітає посіви мурашка,
Смугла дрібненька юрба повнить комори ущерть.
Скільки тих зерен (сама як зерно!) завзята мурашка[42]
Щоби голодній не буть, тягне на зиму собі!
Міг ти б назвати її прислугою чорного Орка[43],
Бо ж до вподоби йому барви мурашки й діла:
Як Просерпіну[44] Плутон на своєму повозі викрав,
Так і Цереру[45] той дріб тягне у нори земні.
Про канатоходця
[R 112]
Наче струна, од стовпа до стовпа, напнута мотузка —
Вправно ступає по ній впевненим кроком юнак.
У вишині, де рушив у путь піднебесний мандрівець,
Птах легкокрилий, — і той в леті хитнеться, бува.
У порожнечі вирівнює крок, розставивши руки,
Щоб із тієї струни не зісковзнула нога.
Так ото, кажуть, Дедал[46], ходу — на лет замінивши,
Посеред білого дня вдарив повітря крильми.
Скажете: казка; гляньте, однак, — уже це не казка:
[10] Он же, немов по струні, з вітром іде чоловік!
«Що нарікання гіркі…»
[R 694]
Що нарікання гіркі вгамувати може одразу —
Все під рукою: про це — дбає завбачливий бог.
Ягід шовкóвиця дасть задарма; город — зеленини,
Прóстим, дешевим харчем голод кусливий уймеш.
Дурень од спраги вмира при струмку; замерзає на вітрі —
Дурень, хоч неподалік — весело грає вогонь.
Збройно пильнує закон порогів жони неприступних,
Вільне, для вільних дівчат, ложе нічим не страшне.
Щедра природа усе дає тим, хто ситим буває,
[10] Слава ж невситна, марна — жодних не відає меж.
Марціал[47]
II, 7
Красно справи ведеш[48], декламуєш. Аттіку, красно,
Оповідь красно снуєш, красно складаєш пісні,
Красний ти мімів творець, епіграми красні у тебе,
Красний граматик ти, красний із тебе звіздар,
Красно співаєш, а ще — танцюєш, Аттіку, красно,
Красний на лірі гравець, бавишся красно м'ячем.
Хоч і не добре ти робиш усе — усе робиш красно,
Хочеш, скажу, хто ти є? Найвидатніший крутій.
II, 80
Від ворогів утікав — і себе убив Фанній зі страху.
От і шукай тут ума: вмер… бо вмирать не хотів[49]!
III, 9
Цінна на мене, я чув, усе якісь віршики пише.
Але чи пише той, в кого нема читача?[50]
III, 17
Сирник медовий довго кружляв, аж надто гарячий,
Пальці гостям обпікав — слинку ковтали лишень.
Тільки Сабідій-ласун (ще більше пекла нетеплячка),
Тричі на ту смакоту, щоки надувши, дмухнув.
Сирник, здавалось, остиг; пора б його скуштувати —
Ба! Й не торкнувся ніхто: сирник уже був лайном.
III, 94
Заєць той видавсь тобі недопеченим. Різки жадаєш.
Зайця ж, не кухаря, нам різати, Руфе, пора.[51]
IV, 41
Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло.
Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора.[52]
IV, 58
Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло:
Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.
V, 42
Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші,
Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере,
Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу,
Нива безплідна зерна теж не поверне тобі.
Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку,
А з усім крамом твоїм піде під воду судно.
Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш:
Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє[53].
V, 43
Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби.
Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.
V, 58
«Завтра, Постуме[54], — кажеш не раз, — я житиму, завтра».
Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли?
І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті?
Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян?
Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму[55]?
Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить?
Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити:
Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.
V, 59
Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла —
Із доброти це роблю, а не тому, що скупий:
Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає;
Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.[56]
V, 76
Часто отруту пив Мітрідат[57], і мав з цього користь:
Як не труїли його, та отруїть не могли.
Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно:
Скільки не голодуй — з голоду