Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ніяка я не білка,— озвалася вона.— Я вже майже доросла. Мені скоро виповниться одинадцять.

— Дивися, щоб я на тобі не женився! — він хотів полоскотати її під підборіддям, але Арія відбила його дурнувату руку.

Уночі Лим з Гендрі грали з господарями в кості, а Том Семиструнець співав дурненьку пісеньку про Барилкуватого Бена й гуску верховного септона. Ангай дозволив Арії постріляти зі свого лука, та хай скільки вона закушувала губу, а натягнути тятиву так і не змогла.

— Вам легший лук потрібен, міледі,— сказав веснянкуватий лучник.— Якщо в Річкорині знайдеться сухе дерево, я вам можу змайструвати.

Їх почув Том і урвав пісню.

— Дурне теля ти, Ангаю. Якщо ми й поїдемо в Річкорин, то тільки для того, щоб отримати за дівчинку викуп, і часу розсиджуватися там і майструвати луки в тебе не буде. Радій, якщо вдасться свою шкуру звідти врятувати. Лорд Гостер беззаконників вішав, коли ти ще й голитися не почав. А отой його синок... я завжди казав: людині, яка не любить музики, довіряти не можна.

— Він не музики не любить,— сказав Лим.— А тебе, дурню.

— І цілком безпідставно. Дівка хотіла з нього мужчину зробити, то хіба це я винен, що він так напився, аж ні на що виявився не здатен?

Лим пирхнув зламаним носом.

— А хіба про це пісню склав не ти, а якийсь інший клятий поганець, закоханий у власний голос?

— Я її заспівав тільки раз,— поскаржився Том.— Та й хто сказав, що пісня була про нього? Пісня була про рибу.

— Сонну рибу,— розсміявся Ангай.

Арії діла не було до того, про що там ті дурнуваті Томові пісні. Вона обернулася до Гарвіна.

— А що це він казав про викуп?

— Нам страшенно потрібні коні, міледі. Та зброя. Мечі, щити, списи. Все те, що купується за гроші. А, і ще зерно на посадку. Зима на підході, ви не забули? — він поклав палець їй під підборіддя.— Ви не перша високородна бранка, за яку ми можемо отримати викуп. І, сподіваюся, не остання.

Так і є, знала Арія. Лицарів повсякчас беруть у полон, щоб отримати викуп, а іноді беруть і жінок. Та що як Роб не заплатить тої ціни, якої за неї вимагатимуть? Вона не видатний лицар, а королі взагалі-то мають інтереси держави ставити вище за своїх сестер. А леді-мати — що скаже вона? Захоче дочку назад після всього, що та накоїла? Так міркувала Арія, закусивши губу.

Наступного дня заїхали в місцевість під назвою Стрімке Серце: пагорб був такий височенний, що з нього, здалося Арії, можна півсвіту розгледіти. На верхівці ще стояло кружало велетенських білих пнів — усе, що лишилося від колись могутніх віродерев. Арія з Гендрі обійшли пагорб, щоб їх порахувати. Тридцять один, і деякі з них були такі широчезні — спати можна, як на ліжку.

Стрімке Серце було священним місцем у дітей пралісу, пояснив Том Семиструнець, і тут ще присутні залишки їхньої магії.

— Хто тут спатиме, з тим нічого не станеться,— сказав співець. Арія подумала, що так, мабуть, і є: пагорб такий високий, а навколишні землі такі пласкі, що жоден ворог непомітно не підкрадеться.

Простолюд це місце оминає, пояснив Том: подейкують, тут блукають привиди дітей пралісу, які загинули тут, коли король андалів на ім’я Ерег Царевбивця вирізав їхній гай. Арія знала і про дітей пралісу, і про андалів, але привиди її не лякали. Маленькою вона часто ховалася в крипті Вічнозиму й серед камінних королів на їхніх тронах гралась у «приходь до мене в замок» і в «красуню й чудовисько».

Та все одно вночі у неї стало сторч на потилиці волосся. Вона заснула, і тут її збудила буря. Вітер зірвав з неї покривало й поніс його в кущі. Кинувшись за ним, Арія почула голоси.

Поряд із пригаслим багаттям вона угледіла Тома, Лима й Зеленобородого, які розмовляли з крихітною жіночкою — на фут нижчою за Арію, але старшою за стару Нан: згорблена і зморшкувата, вона спиралася на сукувату чорну ковіньку. Сиві коси в неї були такі довжелезні, що мало не торкалися землі. Коли дмухнув вітер, вони хмарою розвіялися в неї над головою. Шкіра в жінки була ще біліша за коси: молочно-біла, а очі, як здалося Арії, червоні, хоча з кущів розгледіти було важко.

— Давні боги не сплять і мені спати не дають,— говорила жінка.— Мені наснилася тінь з вогненним серцем — вона зарізала золотого оленя, так. Мені наснився чоловік без обличчя — він чекав на мосту, що хитався й хилитався під ним. На плечі в нього сидів ворон-потопельник, з крил якого звисали водорості. Мені наснилася ревуча ріка й жінка-риба. Мертва, з червоними сльозами на щоках, вона пливла за течією, та коли її очі розплющилися, я від жаху прокинулася. Ось що мені наснилося, і не тільки це. А ви принесли мені дари — заплату за мої сни?

— Сни,— пробуркотів Лим Лимонний Плащ,— яка користь зі снів? Жінки-риби й ворони-потопельники! Мені самому минулої ночі дещо наснилося. Я цілувався з подавальницею з шинку, яку знавав колись. Ти мені за це заплатиш, стара?

— Подавальниця мертва,— засичала жінка.— Тепер її тільки черви цілуватимуть.

А тоді, обернувшись до Тома Семиструнця, мовила:

— Або я пісню отримаю, або я вас вижену.

І співець заграв для неї — зовсім тихо й тужливо, так що до Арії хіба обривки слів долинали, хоча мелодія здавалася знайомою. «Санса точно її б упізнала, зуб даю». Сестра знала всі пісні, навіть трохи грала на інструментах і чудово співала. «А я хіба що слова могла викрикувати».

Наступного ранку маленьку сиву жінку ніде не було видно. Коли сідлали коней, Арія запитала Тома Семиструнця, чи на Стрімкому Серці й досі живуть діти пралісу. Співець хихикнув.

— Бачила її, так?

— А вона привид?

— А привиди жаліються на те, як у них суглоби хрустять? Ні, вона просто стара карлиця. Тільки дивна, й око в неї лихе. Але вона знає речі, які її не стосуються, й іноді, якщо ти їй сподобаєшся, може й тобі розповісти.

— І ви їй сподобалися? — з сумнівом глянула на нього Арія.

— Спів мій їй сподобався,— розсміявся співець.— Вона раз у раз просить мене заспівати одну й ту саму пісню. Непогана пісня, ти не думай, але ж