Буря Мечів - Джордж Мартін

— Якщо ви з його вояків, чого він од вас ховається?

Том Семиструнець на це тільки очі закотив, але Гарвін відповів:

— Я б не сказав, що він ховається, міледі, але це правда: лорд Берик не сидить на місці й рідко повідомляє про свої плани. Так ніхто не зможе його зрадити. Натепер людей, які йому присягнули, вже сотні, а може, й тисячі, але яка користь, якби ми всі за ним тягалися? Та ми б об’їли всю околицю дочиста, або ж полягли в битві з більшим військом. А так, розсіяні на маленькі угруповання, ми можемо нападати зразу в кількох місцях, і не встигне ворог оком кліпнути, як нас уже немає. А якщо когось із нас піймають і допитуватимуть, ми не зможемо сказати, де шукати лорда Берика, хай що там з нами робитимуть...— він завагався.— Ти ж розумієш, що означає «допитувати»?

Арія кивнула.

— Вони це називали «лоскотати». Полівер, і Раф, і решта.

І вона розповіла про село на Божому Оці, де їх з Гендрі зловили, і про питання, які ставив Лоскотун. «У селі десь заховане золото? — завжди починав він.— Срібло, самоцвіти? Харчі? Де лорд Берик? Хто з селян йому допомагав? Куди він поїхав? Скільки з ним було людей? Скільки лицарів? Скільки лучників? Скільки вершників? Як озброєні? Скільки поранених? Куди, ви кажете, вони поїхали?» Просто пригадуючи це, вона знову чула зойки й відчувала сморід крові, лайна й горілого м’яса.

— Він завжди питав одне й те саме,— похмуро сказала вона розбійникам,— а от лоскотав щодня по-різному.

— Як можна робити таке з дітьми? — вигукнув Гарвін, коли Арія закінчила.— Гора-на-коні під Камінним Млином, як ми чули, втратив половину людей. Може, цей Лоскотун зараз плаває в Червоному Зубці, а риба йому пику об’їдає. А якщо ні, що ж: це ще один злочин, за який їм доведеться відповісти. Чув, його милість казав, що війна ця почалася, коли правиця відіслав його здійснити королівське правосуддя щодо Грегора Клігана, і саме цим він її і закінчить,— він підбадьорливо поплескав Арію по плечу.— Сідайте на коня, міледі. До Жолудевого Палацу ще весь день їхати, та принаймні поспимо з дахом над головою і натопчемо собі животи.

Їхали і справді довго, та коли вже западали сутінки, вбрід перейшли струмок і підійшли до Жолудевого Палацу — оточеної муром великої дубової фортеці. Хазяїн її у почті свого сюзерена, лорда Ванса, поїхав на війну, й на час його відсутності браму зачинили й замкнули на засуви. Але його дружина виявилася давньою приятелькою Тома Семиструнця, Ангай навіть сказав, що колись вони були коханцями. Ангай, який за віком був до Арії найближче з усіх, окрім хіба Гендрі, частенько їздив поряд з нею, розповідаючи кумедні байки про Дорнське Прикордоння. Проте це її не обдурило. «Він мені не друг. Просто тримається поряд, придивляючись, щоб я більше не втекла». Ну, Арія й сама вміла придивлятися. Цього її навчив Сиріо Форел.

Леді Смолвуд привітала беззаконників доволі приязно, хоча й висварила за те, що тягають на війні за собою дівчинку. А коли Лим прохопився, що Арія — шляхетна панна, розсердилася ще більше.

— Хто вдягнув сердешну дитину в це болтонівське дрантя? — поцікавилася вона.— Той герб... та є люди, які її просто повісять, побачивши в неї на грудях облупленого чоловіка.

Й Арію миттю відіслали нагору й запхали в купіль з гарячущою водою. Служниці леді Смолвуд так її відтирали, наче саму її хотіли облупити. Навіть налили у воду якісь нудотно-солодкаві пахощі з квітковим ароматом.

Потому її змусили вдягтися в дівоче вбрання — дали коричневі вовняні панчохи й тоненьку лляну сорочку, а згори — легку зелену сукню, весь ліф якої коричневою ниткою був розшитий жолудями; на облямівці спідниці теж були жолуді.

— Моя двоюрідна бабуся — септа в Старгородському маточнику,— розповідала леді Смолвуд, поки жінки шнурували сукню в Арії на спині.— Коли почалася війна, я туди дочку відіслала. Поки вона повернеться, без сумніву, вже повиростає з усіх цих своїх речей. Любиш танцювати, дитинко? Моя Карелен чарівно танцює. І співає чудово. А ти що любиш?

Арія пошургала ногою об циновку.

— Голкою працювати.

— Діє заспокійливо, правда ж?

— Ну,— зронила Арія,— не дуже.

— Ні? А на мене — так. Боги дарують нам усім наші маленькі вміння й таланти, тож ми маємо ними користатися, ось як завжди казала бабуся. Будь-яку діяльність можна перетворити на молитву, якщо вкладати в неї душу. Пам’ятай про це, коли наступного разу працюватимеш голкою. Ти щодня трудишся?

— Відколи загубила свою Голку — ні. Нова не така зручна.

— В такі часи, як зараз, ми робимо, що можемо,— мовила леді Смолвуд, поправляючи ліф на сукні.— Отепер ти справжня панянка.

«Ніяка я не панянка,— кортіло сказати Арії,— я — вовчиця».

— Не знаю, хто ти, дитинко,— зронила жінка,— і може, це і на краще. Бо ти, боюся, з помітних осіб,— вона розправила на Арії комірець.— А в такі часи ліпше лишатися непомітною. Бо хоч у мене є міцні мури, однак замало людей, щоб їх утримати,— зітхнула вона.

На той час, коли Арію вимили, вбрали й зачесали, в залі вже подавали вечерю. Кинувши на дівчину єдиний погляд, Гендрі розреготався так, що в нього з носа вино бризнуло, й Гарвін ляснув його по вуху. Страви були прості, зате поживні: баранина з грибами, чорний хліб, гороховий пудинг і тушковані яблука з твердим сиром. По вечері, коли слуги прибрали й пішли, Зеленобородий, стишивши голос, запитав, чи не чула її милість від лорда Лискавки.

— Чула? — всміхнулася вона.— Та вони тут були менш як два тижні тому. Вони, і ще дюжина людей, гнали овець. Я очам не могла повірити. Торос мені в подяку трьох лишив. Ото сьогодні ви одну і з’їли.

— Торос овець пасе? — розсміявся Ангай.

— Не заперечую, видовисько було кумедне, але Торос запевняв, що він, яко пастир, навчений отару пильнувати.

— І стригти,— гигикнув Лим Лимонний Плащ.

— З цього б вийшла непогана пісня,— Том торкнув струну своєї ліри.

Леді Смолвуд кинула на нього нищівний погляд.

— Тільки не в того, хто римує «легіон» з «Дондаріон». Чи хто співає «Ой люба, гай-гай, в травку