Буря Мечів - Джордж Мартін

— Я співав «Дай краси напиться»,— почав захищатися Том,— а молочарки завжди залюбки її слухають. І деякі високородні леді, наскільки пригадую, теж. А я співаю людям на втіху.

У пані роздулися ніздрі.

— У приріччі повно дівчат, яких ти втішив, а їм тепер доводиться настоянку з пижма й польової гвоздики пити. Чоловік твого віку міг би вже навчитися сім’я спускати їм на живіт. Ще трошки — і тобі дадуть прізвисько Том Семисинець.

— Тут така справа,— сказав Том,— семеро в мене їх було багато років тому. І гарних синів, між іншим, з голосами солодкими, як у соловейка.

Очевидно було, що проблема його не бентежить.

— А його милість не казав, куди прямує, міледі? — запитав Гарвін.

— Лорд Берик своїми планами ніколи не ділиться, але в околицях Скельного Септу й Трипенсового лісу почався голод. Я б лорда шукала там,— вона ковтнула вина.— І хочу вам сказати, що були тут у мене й не такі хороші гості. Вила тут під брамою зграя вовків — думали, що в мене ховається Джеймі Ланістер.

Том кинув щипати струни.

— То це правда — Царевбивця знов на волі?

Леді Смолвуд кинула на нього презирливий погляд.

— Ну, навряд чи б на нього полювали, якби він сидів прикутий у підземеллях Річкорину.

— І що їм сказала міледі? — поцікавився Джек-Щасливець.

— Ну звісно, що Царевбивця голий лежить у мене в ліжку, але такий виснажений, що й спуститися не може. Один з них мав нахабство обізвати мене брехухою, тож ми трохи посварились, і я їх вигнала. Здається, вони рушили до Смолистого скруту.

— А що то були за північани,— нетерпляче посовалась Арія у кріслі,— які шукали Царевбивцю?

Леді Смолвуд, схоже, здивувалася, що дівчинка заговорила.

— Вони нам своїх імен не називали, дитино, але вдягнені були в чорне з білим сонцем на грудях.

«Біле сонце на чорному полі — герб лорда Карстарка»,— подумала Арія. Отже, то були Робові люди. Цікаво, міркувала вона, а вони й досі неподалік? От якби вдалося вислизнути від беззаконників і розшукати їх, може, вони б відвезли її до матері в Річкорин...

— А вони не розповіли, як Ланістеру вдалося втекти? — запитав Лим.

— Розповіли,— відгукнулася леді Смолвуд.— Та я ні слову не повірила. Бо вони стверджують, що його відпустила леді Кетлін.

Том так здригнувся, що аж струну обірвав.

— Та ну вас,— мовив він.— Це божевілля.

«Це неправда,— подумала Арія.— Не може бути правдою».

— Я теж так подумала.

Тут Гарвін згадав про Арію.

— Ця розмова не для ваших вух, міледі.

— Ні, я хочу послухати.

Але беззаконники були непохитні.

— Ну-ну, білочко,— сказав Зеленобородий.— Будь гарною панянкою й ходи пограйся у дворі, поки ми розмовляємо, давай.

Арія сердито вийшла й була б захряснула по собі двері, якби не такі важкі. Над Жолудевим Палацом опускалися померки. Вздовж мурів горіло кілька смолоскипів, та це і все. Брама маленького замку була зачинена й замкнена на засув. Арія пам’ятала, що обіцяла Гарвіну більше не тікати, але ж це було до того, як вони оббрехали її матір.

— Аріє! — вийшов услід за нею Гендрі.— Леді Смолвуд каже, тут є кузня. Не хочеш поглянути?

— Як ти хочеш.

Більше все одно не було чого робити.

— Цей Торос,— сказав Гендрі, коли вони проминули псарню,— той самий Торос, який жив у замку на Королівському Причалі? Червоний жрець, тлустий і голомозий?

— Напевно.

Арія не пригадувала, щоб розмовляла з Торосом на Королівському Причалі, але добре знала, хто він такий. Вони з Джалабаром Ксо були найколоритнішими фігурами при дворі Роберта, а Торос ще й був добрим другом короля.

— Він і не згадає мене, але він частенько приходив до нас у кузню.

У Смолвудів кузнею вже давненько не користувалися, але знаряддя, розвішані ковалем, так і висіли охайно на стіні. Гендрі запалив свічку й, поставивши її на ковадло, узяв кліщі.

— Наш майстер завжди шпетив його за те, що мечі свої підпалює. Не можна так ставитися до гарної криці, казав він, але Торос ніколи гарної криці й не брав. Брав дешевий меч, занурював у дикополум’я й підпалював. Трюки алхіміків, казав наш майстер, але лякалися і коні, і зелені лицарі.

Арія нахмурилася, силкуючись пригадати, чи не розповідав колись про Тороса батько.

— Він на справжнього жерця мало схожий, правда?

— Правда,— погодився Гендрі.— Майстер Мот казав, Торос міг перепити короля Роберта. Два чоботи пара, казав він, обжирайло й обпивайло.

— Не можна обзивати короля обпивайлом.

Може, король Роберт і справді пив забагато, але ж він був батьковим другом!

— Я про Тороса говорив,— Гендрі виставив кліщі, наче хотів ущипнути її за ніс, але Арія відбила їх.— Він обожнює бенкети й турніри, ось чому король Роберт так його любив. А ще Торос хоробрий. Коли розбили мури Пайку, він перший скочив у пролам. Бився своїм вогненним мечем, з кожним ударом підпалюючи залізних.

— Був би в мене вогненний меч! — Арія б чимало людей залюбки підпалила.

— Та це ж трюк, я ж тобі казав. Дикополум’я знищує крицю. Наш майстер Торосу після кожного турніру нового меча продавав. І щоразу вони сварилися через ціну,— Гендрі повісив кліщі назад, а натомість зняв важкий молот.— Майстер Мот казав, мені вже час свого першого меча викувати. Дав мені гарний зливок криці, і я вже знав, якої форми буде клинок. Але тут з’явився Йорен і забрав мене в Нічну варту.

— Ти, якщо захочеш, зможеш і далі мечі кувати,— сказала Арія.— Для мого брата Роба, коли ми приїдемо в Річкорин.

— Річкорин,— Гендрі поклав молот і звів погляд на Арію.— Тепер ти зовсім інша. Справжня маленька леді.

— Справжній маленький дубок — з усіма цими жолудями!

— Але гарний. Гарний дубок,— він зробив крок до неї й понюхав.— Навіть пахне від тебе приємно.

— А від тебе — ні! Від тебе смердить,— Арія штурхнула його на ковадло й збиралася втекти, та Гендрі схопив її за руку. Вона зробила йому підніжку, але він, падаючи, потягнув її за собою, і вони покотилися по підлозі кузні. Він був дужий, але вона спритніша. Щоразу як він хотів її схопити, їв вдавалося випручатися й напіддати йому. Гендрі ці удари тільки