Буря Мечів - Джордж Мартін
— За Вечірній палац! — закричала вона, в той час як її тягловик прогримотів мимо.— Тарт! Тарт!
Останні кілька стріл пролетіли, не завдавши шкоди, і тут стрільці зламалися й почали розбігатися, як завжди розбігаються ніким не підкріплені лучники перед загрозою атаки лицарів. Біля муру Брієнна зупинилася. Заки Джеймі її наздогнав, стрільці вже розчинилися в лісі за двадцять ярдів звідси.
— Що, не хочеться воювати?
— Вони ж розбігалися.
— А так їх різати найкраще.
Брієнна вклала меч у піхви.
— Ви чого ринулися в атаку?
— Лучники безстрашні, поки ховаються за муром і стріляють здалеку, та щойно на них кинешся — розбігаються. Добре-бо знають, що буде, коли до них доберуться... А в тебе, до речі, стріла в спині. І ще одна в нозі. Дозволь мені витягнути.
— Вам?!
— А кому ще? Коли я востаннє бачив кузена Клеоса, ступак орав його головою поле. Хоча нам, певно, слід його пошукати. Він же деякою мірою Ланістер.
Клеос, коли його знайшли, так і плутався в стременах. Стріла прошила йому праву руку, ще одна — груди, але доконала його земля. Вся голова в нього була в крові, а на дотик — як каша: коли Джеймі торкнувся її пальцями, попід шкірою заходили ходором уламки кістки.
Брієнна, опустившись навколішки, взяла його за руку.
— Ще теплий.
— Скоро охолоне. А я собі хочу його коня й одяг. Набридло вже лахміття й воші.
— Та це ж ваш кузен був! — вражено вигукнула дівчина.
— Був,— погодився Джеймі.— Але не хвилюйся, чого-чого, а кузенів мені не бракує. Його меча я теж собі візьму. Тобі ж потрібно з кимось ділити чати.
— Можете постояти на чатах і без зброї,— підвелася вона.
— Прикутий до дерева? Можливо, й так. А можливо, я просто змовлюся з наступною бандою беззаконників. Щоб вони тобі горлянку перерізали, дівко.
— Зброї я вам не дам. І мене звати...
— ...Брієнна, я знаю. Можу присягтися, що не скривджу тебе, якщо це розвіє твої дівочі страхи.
— Ваші присяги нічого не варті. Ейрису ви теж присягали.
— Але ж, наскільки я знаю, ти ще нікого не підсмажила просто в латах. Та й ми обоє прагнемо доправити мене на Королівський Причал цілим і неушкодженим, хіба ні? — він присів біля Клеоса й заходився розстібати на ньому пояс з мечем.
— Відійдіть від нього! Негайно! Припиніть!
Джеймі вже втомився. Втомився від її підозріливості, від її образ, від її кривих зубів, круглого рябого обличчя й ріденького обвислого волосся. Не зважаючи на її протести, він обома долонями стиснув руків’я братового довгого меча та, притримуючи тіло ногами, потягнув. Клинок ще тільки вислизнув з піхов, а Джеймі вже крутнувся, швидко заносячи меча смертельною дугою. Криця брязнула об крицю — цей дзвін пробирав до кісток. Дивним чином Брієнні вдалося вчасно вихопити власного меча. Джеймі розсміявся.
— Дуже добре, дівко.
— Віддайте мені меча, Царевбивце!
— Зараз віддам.
Він, підскочивши на ноги, метнувся на неї, і меч, як живий, закрутився в нього в руках. Брієнна відстрибнула, відбиваючи удари, але Джеймі ринувся вперед, не припиняючи атаки. Не встигала вона відбити один удар, як на неї обрушувався інший. Мечі цілувалися, відскакували, знов цілувалися. У Джеймі заспівала кров. Саме для цього він і був створений: ніколи він не відчував такої повноти життя, як під час бою, з кожним ударом балансуючи на краєчку смертельної прірви. «А що в мене руки скуті, може, деякий час дівка навіть зможе відбиватися». Через ланці доводилося тримати меч обіруч, і хоча вага його й довжина були менші, ніж у справжнього дворучного меча, хіба не байдуже? Довжини братового клинка вистане, щоб покласти край цій Брієнні Тартській.
Згори, знизу, з плеча обрушив він на неї сталеву зливу. Зліва, справа, навскоси — з такою силою, що мечі, стикаючись, викресали іскри; знизу вгору, збоку, з плеча — повсякчас нападаючи, наступаючи, крок — і удар, удар — і крок, рубаючи, ріжучи — швидше, швидше, швидше...
...поки задихано не відступив і не опустив кінчик меча до землі, даючи дівчині мить перепочинку.
— Зовсім непогано,— визнав Джеймі,— як на дівку.
Вона повільно й глибоко вдихнула, сторожко вдивляючись у нього.
— Я вас зарізати не збираюся, Царевбивце.
— Так ніби тобі б це вдалося,— він замахнувся мечем просто в неї над головою і, гримаючи ланцюгами, знов кинувся на неї.
Джеймі не міг точно сказати, скільки він отак наступав. Може, кілька хвилин, а може, й кілька годин: час засинав, коли прокидалися мечі. Джеймі відтиснув дівчину від кузенового тіла, змусив перетнути дорогу й загнав між дерев. Одного разу вона, не побачивши, спіткнулась об корінь, і на мить йому здалося, що їй кінець, але вона не впала, а тільки опустилась на одне коліно, не загаявшись ні на мить. Меч її злетів угору, блокуючи удар, який міг би розтяти її від плеча аж до паху, а тоді вона сама почала нападати, знову і знову, й удар по удару стала на ноги.
Танок тривав. Джеймі притиснув Брієнну до дуба, вилаявся, коли вона вислизнула, погнався за нею через мілкий потічок, забитий опалим листям. Криця дзвеніла, криця бриніла, криця кавчала, кресала і квилила, а жінка з кожним ударом почала кректати, як пилка, та все одно Джеймі ніяк не міг до неї дотягнутися. Так наче вона була в залізній клітці, яка зупиняла всі удари.
— Зовсім непогано,— зронив Джеймі, на мить зупиняючись віддихатися й обходячи її з правого боку.
— Як на дівку?
— Як на зброєносця, я б сказав. Зеленого,— він уривчасто, засапано засміявся.— Ану, ану, дорогенька, музика ще грає. Можна вас запросити на танець, міледі?
Крекнувши, дівчина кинулася на нього, розмахуючи клинком, і зненацька відбиватися довелося вже Джеймі. Одного разу вона черкнула його по чолу, і в праве око побігла кров. «Чужі б її забрали разом з Річкорином!» У тому клятому підземеллі він зовсім погубив і перевів свої навички, та й ланцюги
