Буря Мечів - Джордж Мартін

Кразнис мо Наклоз схилив голову набік. Пахло від цього рабовласника так, наче він у малині скупався, а гостра чорно-руда борідка блищала від олії. «Груди в нього більші, ніж у мене»,— подумала Дані. Вони прозирали крізь шовковий токар — тоненький, кольору морської хвилі, облямований золотом, який обмотувався навколо торсу й перекидався через одне плече. Дорогою чоловік притримував токар лівою рукою, а правою стискав короткий шкіряний батіжок.

— А всі вестероські свині такі неуки? — почав нарікати він.— Усьому світу відомо, що незаплямовані — майстри списа, щита й тесака,— він широко посміхнувся до Дані.— Розкажи їй усе, що вона хоче знати, рабине, і швидше. Спекотно сьогодні.

«Ну, принаймні в цьому не збрехав». Позаду стояли дві однакові дівчинки-рабині, тримаючи в них над головами шовкову парасольку, та навіть у тіні в Дані паморочилось у голові, а Кразнис страшенно прів. Площа пишноти від самого полудня смажилася на сонці. Навіть крізь товсті сандалі відчувалася гарячінь червоної цегли під ногами. Від неї хвилями здіймався жар, і в цій імлі східчасті піраміди Астапора навколо площі здавалися маревом.

Однак незаплямовані, навіть якщо й також мучилися від спеки, і знаку не давали. Стояли непорушно, наче самі з цегли. Для Дані з касарень вивели тисячу рабів; вишикувані перед фонтаном з його величезною бронзовою гарпією, в десять шерег по сто осіб, вони стояли прямо, втупившись перед собою закам’янілими поглядами. На незаплямованих не було нічого, крім пов’язки на стегнах і конічного бронзового шолома на голові, який закінчувався загостреним шпичаком у фут завдовжки. Кразнис звелів їм покласти списи та щити, зняти пояси з мечами та стьобані сорочки, щоб королева Вестеросу краще могла роздивитися їхні м’язисті, сухорляві тіла.

— Їх обирають ще змалечку — за зростом, прудкістю й силою,— пояснила рабиня.— Тренуватися вони починають у п’ять років. Щодня займаються з ранку до ночі, поки не оволодіють тесаком, щитом і трьома видами списів. Тренування дуже суворе, ваша світлосте. Витримує його тільки кожен третій. Це всім відомо. Серед незаплямованих кажуть: щойно отримаєш шпичастий шолом, найгірше позаду, бо ніколи не знайдеться служби гіршої за тренування.

Кразнис мо Наклоз начебто ні слова не розумів загальною мовою, однак, слухаючи, схилив голову набік і час від часу штрикав рабиню канчуком.

— Скажи їй, що вони тут уже стоять цілу добу, не пили й не їли. Скажи, що так і стоятимуть, поки не впадуть, якщо я звелю, і навіть якщо дев’ятсот дев’яносто дев’ять з них упадуть і помруть отут на бруківці, останній лишиться стояти непорушно, поки смерть не скосить і його. Ось які вони мужні. Скажи їй.

— Дурість це, а не мужність,— мовив Аристан Білобородий, коли маленька серйозна тлумачка все переклала. І постукав своєю палицею по бруківці — грюк-грюк, щоб підкріпити своє невдоволення. Старий не хотів плисти в Астапор, не подобалася йому й ідея купити армію рабів. А королева має вислухати всіх. Ось чому Дані взяла його з собою на Площу пишноти, а зовсім не як охоронця. З цим би впорались і кровні вершники. Сера Джору Мормонта вона лишила на «Балеріоні» оберігати людей і драконів. Їй неохоче довелося замкнути драконів у трюмі. Пускати їх вільно літати над містом було занадто небезпечно: на світі повно людей, які залюбки підстрелять їх, тільки щоб потім називатися драконовбивцями.

— Що там каже смердючий старий? — запитав рабовласник у тлумачки. Коли вона йому переклала, він, посміхнувшись, мовив: — Перекажи дикунам, що ми це називаємо послухом. Є воїни дужчі, прудкіші, кремезніші за незаплямованих. Дехто, може, навіть дорівняється до них у володінні мечем, списом і щитом. Але ніде від моря до моря не знайдеться воїна слухнянішого.

— Вівці слухняні,— сказав Аристан, коли йому це переклали. Він теж трохи розмовляв валірійською, хай і не так добре, як Дані, але, як і вона, вдавав незнання.

Коли це переказали Кразнису мо Наклозу, він вишкірив великі білі зуби.

— Та одне моє слово — і ці вівці його кишки вивернуть на бруківку,— сказав він,— але не перекладай цього. Скажи їм, що ці вояки — не вівці, а собаки. У Сімох Королівствах їдять собак і коней?

— Надають перевагу свиням і коровам, ваша вельможносте.

— Яловичина? Фе! Харч для дикунів немитих.

Не зважаючи ні на кого, Дані повільно пройшлася вздовж шереги солдатів.

Дівчата з парасолем не відставали, створюючи над нею тінь, а от тисячі вояків перед нею не було від кого чекати такого захисту. Більш як половина з них мала мідну шкіру й мигдалеві очі дотраків і лазарян, але були тут і мешканці вільних міст, білошкірі картяни, чорні жителі Літніх островів та інші, яких Дані й не впізнавала. Дехто мав і таку саму бурштинову шкіру, як Кразнис мо Наклоз, і такі самі чорно-руді бороди, якими вирізнялися давні гіскарці, що іменували себе синами гарпії. «Та вони навіть своїх продають!» Але чого Дані дивується? Дотраки чинять так само, коли у травистому морі стикаються два халасари.

Серед солдатів були і високі, і низенькі. Віком, на її око, від чотирнадцятьох до двадцятьох. Щоки в усіх були гладенькі, а очі однакові, хай вони будуть чорні, карі, сині, сірі чи зелені. «Всі як один чоловік»,— подумала Дані, і тут пригадала, що чоловіками їх назвати не можна. Незаплямовані — євнухи, всі до єдиного.

— Навіщо їх каструють? — спитала вона Кразниса через дівчинку-рабиню.— Справжні чоловіки дужчі за євнухів, я таке чула неодноразово.

— Так, дійсно, євнух, кастрований замолоду, ніколи не матиме такої брутальної сили, як ваші вестероські лицарі,— сказав Кразнис мо Наклоз, коли йому переклали питання.— Але он бугаї теж мають силу, а водночас щодня гинуть у бійцівських кублах. Он три дні тому бугая в Джотієлевому кублі вбила дев’ятирічна дівчинка. Перекажи їй, що в незаплямованих є дещо важливіше за силу. В них є дисципліна. Ми воюємо в найкращих традиціях Старої Імперії, так. Це новітні згуртовані легіони Старого Гіса, абсолютно слухняні, абсолютно віддані й цілковито безстрашні.

Дані терпляче вислухала переклад.

— Навіть найхоробріші бояться смерті й каліцтва,— мовив Аристан, коли дівчинка договорила.

Почувши це, Кразнис знову посміхнувся.

— Скажи старому, що від нього сечею тхне, а без ковіньки він уже й на ногах не встоїть.

— Так і сказати, ваша вельможносте?

Він штрикнув її канчуком.

— Та ні. Звісно, ти людина