Танок драконів - Джордж Мартін
«Залога мене і не впізнає». Хтось, може, і пригадає хлопця, яким він був до того, як затямив своє ім’я, але Смердюк їм не знайомий. Давно вже він не зазирав у люстро, але знав, що схожий на стариганя. Волосся побіліло, чимало і повипадало, а що лишилося, було жорстке й сухе, як солома. З підземелля він вийшов слабким, як бабця, а таким худим, що дужий вітер міг би його звалити з ніг.
А його руки... Ремсі дав йому рукавички, чудові рукавички з чорної шкіри, м’які та зручні, набиті вовною, щоб приховати відсутність пальців, та якщо придивитися, зразу видно, що три пальці не гнуться.
— Не підходь! — задзвенів голос.— Чого треба?
— Поговорити,— озвався Смердюк, пришпорюючи шкапу й розмахуючи прапором миру, щоб його неможливо було не помітити.— Я беззбройний.
Відповіді не було. За мурами, він знав, залізні радяться, пускати його чи нашпигувати стрілами. «Байдуже». Швидка смерть у сто разів краща, ніж повертатися до лорда Ремсі з поразкою.
Розчахнулися двері прибрамної.
— Швидко!
Смердюк саме обертався на звук, коли прилетіла стріла. Її пустили звідкись із правого боку, де в болоті наполовину потонули уламки куртини. Стріла пробила брижі прапора й повисла, і кінчик опинився за якийсь фут від Смердюкового обличчя. Вона так його налякала, що він впустив прапор і звалився з сідла.
— Сюди,— крикнув голос,— бігом, дурню, бігом!
Смердюк на чотирьох здолав східці, а над головою пролетіла ще одна стріла. Хтось ухопив його і затягнув усередину, й почулося, як за ним захряснулися двері. Його поставили на ноги і штовхнули до стіни. Біля горла опинився ніж, а бородате обличчя нахилилося так близько, що можна було порахувати волосинки в чоловіка на носі.
— Ти хто? Чого приїхав? Швидко, бо з гобою буде так само, як з оцим,— вартовий мотнув головою в напрямку тіла, яке розкладалося на підлозі під дверима: шкіра позеленіла, й у ній копошилися личинки.
— Я залізнородний,— збрехав Смердюк. Хлопець, яким він був, і справді народився залізним, але Смердюк прийшов на цей світ у підземеллях Страхфорту.— Погляньте на моє обличчя. Я — син лорда Балона. Ваш королевич.
Він хотів назвати своє ім’я, але слова застрягли в горлі. «Смердюк, я — Смердюк, римується з „гівнюк“». Але на деякий час про це доведеться забути. Ніхто не здасться такій істоті, як Смердюк, навіть у відчайдушній ситуації. Він має вдавати, що він знову королевич.
Полонитель, примружившись, роздивлявся його, підозріливо кривлячи губи. Зуби в нього були коричневі, а з рота тхнуло елем і цибулею.
— Сини лорда Балона загинули.
— Мої брати. Не я. У Вічнозимі лорд Ремсі взяв мене в полон. І прислав сюди на переговори з вами. Це ви тут командуєте?
— Я? — чоловік опустив ножа й на крок відступив, мало не перечепившись через труп. Кольчуга на ньому була іржава, а дублена шкіра прогнила. На звороті однієї долоні кривавилася виразка.— Ні, не я, м’лорде. Командує Ральф Кенінг. Так капітан сказав. А я чатую на вході, оце і все.
— А це хто? — Смердюк буцнув ногою труп.
Вартовий витріщився на мерця, наче вперше його бачить.
— Він... він води напився. Довелося перерізати йому горлянку, щоб припинив кричати. Живіт у нього болів. Не можна тут пити воду. Ось чому ми п’ємо ель,— вартовий потер обличчя; очі в нього були червоні й запалені.— Ми раніше зносили тіла в підвал. Там усі підземелля затоплені. А тепер ніхто і пальцем не кивне, тож вони валяються, де впали.
— В підвалі для них краще. Віддайте їх воді. Затонулому богові.
— Немає там, унизу, богів, м’лорде,— засміявся чоловік.— Тільки щурі та змії. Білі, завтовшки з ногу. Іноді прослизають сходами нагору й кусають людей уві сні.
Смердюк пригадав підземелля під Страхфортом, пригадав, як звивався пацюк у нього в зубах, пригадав смак теплої крові на губах. «Якщо провалю завдання, Ремсі знову запроторить мене туди, та спершу злупить шкіру ще з одного пальця».
— Скільки в залозі зосталося людей?
— Небагато,— сказав залізний.— Я не знаю. Менше, ніж було. Є трохи людей і у П’яницькій вежі, здається. В Дитячій вежі немає. Кілька днів тому туди ходив Дагон Код. Там лишалося в живих тільки двоє, розповідав він, та й ті вже трупами харчувалися. Якщо йому вірити, він їх обох убив.
«Кейлінський Рів упав,— збагнув Смердюк,— просто ніхто цим людям не сказав». Він потер рота, ховаючи вибиті зуби, й мовив:
— Мені треба поговорити з вашим командувачем.
— З Кенінгом? — здивувався вартовий.— Він останнім часом майже не говорить. Він помирає. А може, вже й помер. Я його вже не бачив... не пригадаю скільки...
— Де він? Проведіть мене до нього.
— А хто чатуватиме на вході?
— Він,— Смердюк буцнув ногою труп.
— Ага,— розреготався чоловік.— А чом би й ні? Тоді ходіть за мною.
Він витягнув з тримача на стіні смолоскип і помахав ним, щоб розгорілося полум’я.
— Сюди,— повів вартовий Смердюка у двері, а потім гвинтовими сходами нагору, і світло смолоскипа відблискувало від чорних кам’яних стін.
У кімнаті нагорі було темно, димно і страшенно гаряче. Вузьке вікно завісили обтріпаною шкурою, щоб захиститися від дощу, а у жаровні курився торф. Запах у кімнаті стояв жахливий — міазми цвілі, сечі та лайна, диму та хвороби. Підлогу вкривали брудні циновки, а купа соломи в кутку правила за постіль.
Ральф Кенінг трусився під горою хутра. Поряд з ним лежала його зброя — меч і топір, кольчуга, залізний бойовий шолом. На щиті виднілася хмарна рука бога штормів: з пальців у розбурхане море летіла блискавка, але фарба вицвіла й потріскалася, а дерево почало стлівати.
І Ральф також стлівав. Він лежав під хутрами голий, у гарячці, бліда набрякла шкіра вся була вкрита мокрими виразками і струпами. Голова була безформна: одна щока потворно набрякла, а шия так налилася кров’ю, що скоро та розіллється на обличчя. З того самого боку рука була завтовшки з колоду й уся в білих хробаках. Видно було, що багато днів уже ніхто не мив його й не голив. Одне око закисло, а в бороді засохло блювотиння.
— Що з ним трапилося? — запитав Смердюк.
— Стояв на парапеті, й у нього поцілив стрілою один з болотяних бісів. Ледве зачепив, але... вони ж мастять
