Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Танок драконів - Джордж Мартін

Танок драконів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Танок драконів - Джордж Мартін
хто загине у бою. Зацілілих віддадуть болотяним бісам.

— Досить,— гаркнув Дагон Код.— Гадаєш, можеш налякати залізнородних словами? Забирайся. Тікай до свого хазяїна, поки я тобі черево не розпоров, не випустив кишки і не примусив їх жерти.

Він би і далі говорив, та знагла вибалушив очі. З гучним чвяканням у центр його чола встромився бойовий топірець. Меч випав з Кодових пальців. Код сіпнувся, як риба на гачку, а тоді гримнувся долілиць на підлогу.

Топірця кинув однорукий. Зводячись на ноги, в руці він тримав іншого.

— Хто ще хоче померти? — запитав він інших пияків. На камінні розливалися тонкі червоні струмочки з тої калюжі крові, яка натекла з голови Дагона Кода.— Тільки заговоріть — і я про це потурбуюся. Особисто я хочу пожити, а не зогнити тут.

Один з присутніх ковтнув елю. Другий елем зі свого кухля змив цівку крові, поки вона не добігла йому під ноги. Всі мовчали. Коли однорукий застромив топірець назад за пояс, Смердюк зрозумів, що переміг. Він знову почувався майже людиною. «Лорд Ремсі буде мною задоволений».

Власноруч він спустив прапор з кракеном — трохи незграбно через відсутність пальців, але був удячний бодай за ті пальці, які лорд Ремсі йому лишив. До відходу залізнородні готувалися майже все пообіддя. Їх виявилося більше, ніж думав Смердюк: сорок сім у Прибрамній вежі та ще вісімнадцять у П’яницькій вежі. Двоє з вояків були присмертні й безнадійні, ще п’ятеро заледве могли йти. Однак ще лишалося п’ятдесят вісім вояків, здатних битися. Хай які вони слабкі, а вони б забрали з собою на той світ утричі більше ворогів, якби лордові Ремсі довелося штурмувати руїни. «Він добре зробив, що послав мене»,— запевняв себе Смердюк, знову сідаючи на шкапу, щоб повести колону через трясовину до табору північан.

— Зброю лишайте тут,— сказав він бранцям.— Мечі, луки, кинджали. Озброєних зразу убиватимуть.

До табору йшли втричі довше, ніж коли Смердюк їхав сам. Для чотирьох вояків, які не могли пересуватися самі, змайстрували грубі ноші; п’ятого на спині поніс його син. Через це рухалися повільно, й усі залізнородні усвідомлювали, наскільки вони незахищені: їх могли легко дістати болотяні біси своїми отруйними стрілами. «Загину — то й загину»,— думав Смердюк, тільки й сподіваючись, що лучники добре знають свою справу, тож смерть буде швидка. «Чоловіча смерть, а не така кончина, як у Ральфа Кенінга».

На чолі процесії, важко кульгаючи, йшов однорукий. Звали його, сказав він, Адрак Гамбл, у нього на Великій Весі лишилася камінна дружина і троє соляних.

— Троє з чотирьох були в тяжі,— похвалявся він,— а в Гамблів часто народжуються близнята. Коли повернуся, треба буде найперше порахувати синів. Може, назву навіть одного на вашу честь, м’лорде.

«Ага, назви його Смердюк,— подумав Смердюк,— а якщо буде нечемний, рубатимеш йому пальці й годуватимеш його пацюками». Відвернувшись, він сплюнув, міркуючи, що, може, Ральфові Кенінгу пощастило більше за всіх.

Коли попереду показався табір лорда Ремсі, з синьо-сірого неба сіявся дрібний дощик. Чатовий мовчки пропустив процесію. В повітрі клубочився дим з багать, які заливало дощем. Позаду випірнула колона вершників, яку очолював лордійчук з кінською головою на щиті. «Один із синів лорда Рисвела,— здогадався Смердюк.— Роджер, а може, Рикард». Він їх двох не розрізняв.

— Це всі? — запитав вершник на гнідому огирі.

— Всі зацілілі, мілорде.

— Я гадав, їх буде більше. Ми тричі їх атакували, і тричі вони нас відкидали.

«Ми залізнородні»,— з несподіваною гордістю подумав Смердюк — і на мить знову став королевичем, сином лорда Балона, кров’ю од крові Пайку. Але навіть думати таке було небезпечно. Він має пам’ятати своє ім’я. «Смердюк, мене звати Смердюк, римується з „глистюк“».

Вони вже підступили до табору, коли гавкіт зграї хортів повідомив про наближення лорда Ремсі. З ним був Хвойдозгуб і ще з півдюжини фаворитів — Шкуролуп, Квасний Алін, Деймон Потанцюй, Волдери Великий і Малий. Навколо крутилися собаки, щирилися й ричали на незнайомців. «Байстрючі дівчата»,— подумав Смердюк — і миттю пригадав, що це слово нізащо, нізащо не можна вживати в присутності Ремсі.

Смердюк зістрибнув з сідла й опустився на одне коліно.

— Мілорде, Кейлінський Рів ваш. Ось його останні захисники.

— Як їх мало! Я сподівався побачити більше. Затяті були вороги,— сказав лорд Ремсі; його безбарвні очі сяяли.— Ви, певно, помираєте з голоду. Деймоне, Аліне, подбайте про них. Вина й елю, а їжі стільки, скільки зможуть з’їсти. Шкуролупе, поранених покажи мейстрові.

— Так, мілорде.

Кількоро залізнородних пробурмотіло подяки, перш ніж почовгати до багать у центрі табору. Один з Кодів навіть спробував поцілувати перстень лорда Ремсі, але хорти його не підпустили, а Алісон відхопила йому шмат вуха. І хоча кров побігла йому на шию, чоловік кивав, кланявся і славив його милість за милосердя.

Коли останній бранець пішов, Ремсі Болтон посміхнувся до Смердюка. Схопив за потилицю, підтягнув його обличчя до себе, поцілував у щоку та прошепотів:

— Мій старий друже Смердюк! Вони і справді прийняли тебе за свого королевича? Ну й дурні ці залізнородні. Боги, мабуть, сміються.

— Вони просто хочуть повернутися додому, мілорде.

— А чого хочеш ти, мій любий Смердюче? — промуркотів Ремсі ніжно, як коханець. З рота в нього солодко пахло глінтвейном і гвоздикою.— Така доблесна служба заслуговує на винагороду. Я не можу повернути тобі пальців, але ж точно є щось, що я міг би тобі дати. Може, звільнити тебе? Відпустити зі служби? Хочеш піти з ними, повернутися на свої похмурі острови в холодному сірому морі, знову стати королевичем? Чи ліпше лишишся моїм відданим слугою?

По хребту Смердюка наче холодний ніж пройшовся. «Обережно,— сказав він собі,— обережно». Не подобалася йому посмішка його милості, не подобалося, як сяють його очі, як у кутику рота блищить слина. Він уже такі ознаки бачив. «Ти не королевич. Ти — Смердюк, простий Смердюк, римується з „бовтюк“. Дай йому ту відповідь, яку він хоче почути».

— Мілорде,— заговорив він,— моє місце тут, з вами. Я — ваш Смердюк. Я лише хочу вам служити. Я прошу одного... бурдюк вина, цієї винагороди для мене достатньо... червоного вина, найміцнішого у ваших запасах, стільки вина, скільки людина здатна випити...

Лорд Ремсі розреготався.

— Ти не людина, Смердюче. Ти — моя тваринка. Але вино своє отримаєш. Волдере, подбай... І не бійся, ти не повернешся в підземелля, даю тобі слово Болтона. Натомість ми зробимо з тебе пса. Щодня годуватимемо м’ясом,

Відгуки про книгу Танок драконів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: