Танок драконів - Джордж Мартін
Вишкірившись, Деймон хльоснув коня батогом під зад, і стара шкапа, заіржавши, рушила вперед.
Смердюк не наважився озирнутися: боявся, що Деймон, Жовтий Дик, Німак і решта кинуться за ним, що це черговий жарт лорда Ремсі, жорстока перевірка, як він учинить, якщо йому дати коня й випустити на волю. «Думають, що я втечу?» Шкапа, яку йому дали, нещасне створіння, спотикливе й заморене голодом; ніякої надії відірватися від чудових коней лорда Ремсі, яких візьмуть собі мисливці. А Ремсі понад усе любить пускати своїх гавкітливих дівчаток по свіжому сліду.
Крім того, куди тікати? Позаду — табір, повний вояків зі Страхфорту й отих, яких привели з собою Рисвели з Рівчаків, а поміж них отаборилося кургантонське військо. З півдня йде гаткою до Кейлінського Рову ще одна армія — Болтони і Фреї під прапорами Страхфорту. Ліворуч від дороги тягнеться похмуре і пустельне узбережжя й холодне солоне море, а на захід — болота і трясовини Перешийку, повні змій, ящірколевів і болотяних бісів з їхніми отруйними стрілами.
Він не втече. Нема куди тікати.
«Я здобуду для нього замок. Здобуду. Мушу».
День був сірий, вогкий і туманний. Вітер віяв з півдня, вологий як цілунок. Удалині виднілися руїни Кейлінського Рову, оповиті пасмами ранішнього туману. Шкапа рухалася до них ступою, цмокаючи копитами, які застрягали в сіро-зеленій твані.
«Я вже тут проїздив». Це була небезпечна думка, і Смердюк миттю про неї пожалкував.
— Ні,— сказав він уголос,— ні, то був хтось інший, то було ще до того, як ти дізнався своє ім’я.
Його звати Смердюк. Треба пам’ятати. «Смердюк, римується з „байстрюк“».
Коли той, інший, проїздив цією дорогою, за ним ішла армія — велике військо Півночі, яке виїхало в похід під сіро-білими прапорами дому Старків. Тепер Смердюк їхав сам-один, стискаючи прапор миру на сосновому ратищі. Коли той, інший, проїздив цією дорогою, він сидів на рисаку, прудкому і жвавому. А Смердюк їхав на замученій шкапі — сама шкіра й кості, й вів її помаленьку, щоб не впасти з неї. Той, інший, був добрим вершником, а Смердюк тримався на коні невпевнено. Скільки часу минуло! Він уже не вершник. Він уже навіть не людина. Він належить лордові Ремсі, створіння нижче за собаку, черв’як у людській подобі. «Вдаватимеш королевича,— напучував його лорд Ремсі вчора ввечері, поки Смердюк відмокав у гарячущій купелі,— хоча ми з тобою знаємо правду. Ти — Смердюк. І завжди лишатимешся Смердюком, хай як приємно пахнутимеш. Ніс може обманути. Але пам’ятай своє ім’я. Пам’ятай, хто ти такий».
«Смердюк,— сказав він.— Ваш Смердюк».
«Зроби мені цю маленьку послугу, й тоді зможеш стати моїм псом і щодня їсти м’ясо,— пообіцяв лорд Ремсі.— Буде спокуса мене зрадити. Втекти, боротися чи приєднатися до наших ворогів. Ні, мовчи, не хочу слухати твоїх заперечень. Тільки збреши мені — і я тобі язика відріжу. Справжній чоловік на твоєму місці міг би повстати проти мене, але ж ми знаємо, хто ти такий, правда? Хочеш — можеш мене зраджувати, мені байдуже... але спершу порахуй свої пальці та згадай, яка ціна зради».
Смердюк знав, яка ціна. «Сім,— подумав він,— сім пальців. Людина здатна обійтися сімома пальцями. Сім — священне число». Він пам’ятав, як було боляче, коли лорд Ремсі наказав Шкуролупу зняти шкіру з підмізинного пальця.
Повітря було вогке й важке, землю помережили мілкі калюжі. Смердюк обережно об’їжджав їх, прямуючи залишками дощаного настилу, прокладеного авангардом Роба Старка на м’якій землі, щоб пришвидшити просування війська. Де колись стояли могутні куртини, лишилося тільки каміння: величезні брили чорного базальту, для вкладання яких у давнину потрібна була сотня будівничих. Деякі з них глибоко осіли в землю, так що стирчав тільки кутик; інші були розкидані, як забуті іграшки, потріскані й покришені, порослі лишайником. Після нічної зливи вони волого блищали, й на ранішньому сонці здавалося, що вони вкриті тоненьким шаром чорної олії.
За ними виднілися вежі.
П’яницька вежа похилилася, немов от-от упаде: вона так стоїть уже півтисячі років. Дитяча вежа стриміла в небо, струнка як спис, та її розбитий верх був відкритий вітру й дощу. Прибрамна вежа, приземкувата й широка, була найбільша, слизька від моху, поміж її каміння з північного боку проросло покручене дерево, а зі сходу й заходу ще стояли фрагменти вцілілого муру. «П’яницьку вежу тоді взяли собі Карстарки, а Дитячу — Амбери,— пригадав Смердюк.— Прибрамну вежу Роб забрав собі».
Заплющивши очі, він внутрішнім зором бачив прапори, які хоробро виляскували на свіжому північному вітру. «Всі пішли в небуття, всі пропали». Тепер щоки обвівав вітер з півдня, а над залишками Кейлінського Рову маяли прапори з золотим кракеном на чорному полі.
За Смердюком спостерігали. Він відчував на собі очі. Звівши погляд, він помітив бліді обличчя, які визирали з бійниць на Прибрамній вежі та з-за розбитих зубців, які увінчували Дитячу вежу, звідки, за легендою, діти пралісу колись прикликали водяний молот, щоб той розбив землі Вестеросу надвоє.
Єдина суха дорога через Перешийок — це гатка, а вежі Кейлінського Рову запечатували її північний кінець, як корок пляшку. Дорога була вузька, а руїни розташовані так, щоб ворог з півдня мав пройти попід ними й поміж ними. Атакуючи будь-яку з трьох веж, нападник, відкривши спину стрілам з двох інших, мусив дертися мокрими стінами, які поросли пасмами слизької білої марошкіри. Болотиста земля обабіч гатки непрохідна — нескінченні мочарі з трясовинами, сипучими пісками та блискучим зеленим травостоєм, який для недосвідченого ока здавався твердим, але миттю провалювався під воду, щойно на нього ступиш, і був повний отруйних змій і квітів, а ще величезних ящірколевів з зубами як кинджали. Не менш небезпечні тут і люди, яких рідко побачиш, бо вони ховаються: мешканці боліт, жабоїди, мокляки. Фен і Рід, Піт і Боґз, Крей і Квоґ, Грінгуд і Блекмайр — ось які тут прізвища. Залізнородні всіх їх називають болотяними бісами.
Смердюк проїхав напіврозкладену кінську тушу, з шиї стирчала стріла. З його наближенням у порожню очницю заповзла довга біла змія. Біля коня Смердюк помітив вершника — тобто те, що від нього лишилося. Ворони видзьобали шкіру з обличчя, а дикий пес заліз під кольчугу, дістаючись до нутрощів. Трохи далі виднівся ще один труп — провалився так глибоко в трясовину, що стирчали тільки голова і пальці.
Ближче до веж тіла встеляли землю повсюди. З відкритих ран
