Танок драконів - Джордж Мартін

— Стане,— спалахнув лорд Вайман.— Коли прийде день, ти або промовиш обітницю, або приєднаєшся до німотних сестер і більше язиком не плескатимеш.

Бідолашна дівчинка була приголомшена.

— Дідусю, будь ласка...

— Мовчи, дитино,— мовила леді Ліона.— Ти чула, що сказав твій лорд-дідусь. Мовчи! Ти нічогісінько не знаєш.

— Я знаю про обіцянку,— не здавалася дівчинка.— Мейстре Теоморе, розкажіть їм! За тисячу років до Завоювання була дана обіцянка — присяга у Вовчому Лігві перед богами давніми й новими. Коли ми були в оточенні ворогів, зовсім без друзів, вигнані з рідної домівки на погибель, вовки пригріли нас, нагодували й захистили від ворогів. Це місто збудоване на землях, які нам віддали вони. В обмін ми пообіцяли їм завжди зберігати вірність. Вірність Старкам!

Мейстер поторсав ланцюг на шиї.

— Так, це була урочиста обітниця Старкам Вічнозимським. Але Вічнозим упав, а дім Старків знищений.

— Це тому, що вони всіх їх повбивали!

— Лорде Ваймане, дозволите? — заговорив інакший Фрей.

— Рейгаре,— кивнув Вайман Мандерлі,— ми завжди залюбки слухаємо ваші безцінні поради.

Рейгар Фрей уклонився на такий комплімент. Років тридцятьох, з круглими плечима й черевом як діжка, він був одягнений у дорогий камзол з м’якого сірого поярку, облямований золотою тканиною. Плащ був сріблотканий, підбитий горностаєм і застібнутий на шиї брошкою у вигляді веж-близнючок.

— Леді Вілло,— звернувся Рейгар до дівчинки з зеленою косою,— відданість — це чеснота. Сподіваюся, ви зберігатимете таку саму відданість Малому Волдеру, коли вас поєднає шлюб. Що ж до Старків, цей дім занепав тільки по чоловічій лінії. Сини лорда Едарда мертві, але доньки живі, й молодша донька повертається на Північ з хоробрим Ремсі Болтоном.

— Ремсі Сноу,— відбила Вілла Мандерлі.

— Як скажете. Та як не називай його, а скоро він побереться з Арією Старк. Якщо так хочете дотриматися обіцянки, присягніть йому, бо він стане лордом Вічнозиму.

— Моїм лордом він не стане ніколи. Він силою примусив леді Горнвуд вийти за нього, а потім замкнув її у підземеллі, щоб вона там з голоду собі обгризала пальці.

Тритоновими палатами прокотилося згідливе бурмотіння.

— Панна правду каже,— заявив кремезний чоловік у білому з малиновим, чий плащ застібався на пару перехрещених бронзових ключів.— Руз Болтон — холодний і хитрий, так, але з Рузом можна мати справу. Бували й гірші. Але цей його байстрюк... кажуть, він — божевільне і жорстоке чудовисько.

— Хто каже? — Рейгар Фрей із сардонічною посмішкою настовбурчив шовковисту бороду.— Це кажуть його вороги, атож... але чудовиськом був Юний Вовк. Звір, а не хлопець, якого вели гонор і жага крові. А ще він був віроломним, у чому переконався, на свою біду, мій лорд-дідусь,— він розвів руками.— Я не звинувачую Білу Гавань у тому, що підтримала його. Мій дідусь зробив таку саму жахливу помилку. В усіх битвах Юного Вовка Біла Гавань і Близнючки билися пліч-о-пліч під його прапорами. Роб Старк зрадив нас усіх. Він покинув Північ на поталу залізних, щоб відвоювати собі побільше королівства на Тризубі. А тоді покинув і лордів приріччя, які багато чим ризикнули заради нього, й порушив шлюбну угоду з моїм дідусем, щоб одружитися з першою-ліпшою західнячкою, яка йому впала в око. Юний Вовк? Та це був поганий пес, тож і загинув він, як пес.

У Тритонових палатах запала тиша. Давос відчував холод у повітрі. Лорд Вайман дивився згори вниз на Рейгара, так наче перед ним тарган, який так і проситься його розчавити... але зненацька Мандерлі ваговито кивнув, аж подвійне підборіддя затрусилося.

— Так, пес. Він нам приніс тільки горе і смерть. Справжній поганий пес. Продовжуйте.

— Горе і смерть, атож,— провадив Рейгар,— а цей цибулевий лицар зі своїми розмовами про відплату принесе їх ще більше. Розплющте очі, як зробив мій лорд-дідусь. Наш король — наш єдиний король — Томен. Війні п’ятьох королів кінець. Ми маємо допомогти йому загоїти рани, які лишила ця сумна війна. Як законний син Роберта, нащадок оленя й лева, він має повне право на Залізний трон.

— Слова мудрі та правдиві,— сказав лорд Вайман Мандерлі.

— А от і ні,— тупнула ногою Вілла Мандерлі.

— Тихо, чортова дитино,— насварила її леді Ліона.— Дівчатка мають тішити око, а не дратувати вуха.

Схопивши дівчинку за косу, аж Вілла писнула, леді Ліона потягнула її геть із зали.

«Ось і вивели мого єдиного друга в цій залі»,— подумав Давос.

— Вілла завжди була свавільна,— вибачливо мовила її сестра.— Боюся, що і дружина з неї вийде свавільна.

— Шлюб її пом’якшить,— стенув плечима Рейгар,— навіть не сумніваюся. Міцна рука і тихе слово.

— А якщо ні, то є ще німотні сестри,— посовався на престолі лорд Вайман.— Що ж до вас, цибулевий лицарю, я вже на сьогодні достатньо наслухався зрадливих слів. Ви хочете, щоб я ризикував власним містом заради облудного короля й облудного бога. Ви хочете, щоб я пожертвував єдиним зацілілим сином, аби Станіс Баратеон зміг усадовити свій зморшкуватий зад на трон, на який він не має права. Я цього не робитиму. Ні заради вас, ні заради вашого лорда, ні заради будь-кого,— лорд Білої Гавані зіп’явся на ноги. Від зусиль у нього аж шия почервоніла.— Ви й досі контрабандист, сер, який приплив по моє золоте і мою кров. Вам треба голова мого сина. Гадаю, я натомість отримаю вашу. Варта! Схопіть його!

Не встиг Давос і поворухнутися, як його оточили срібні тризуби.

— Мілорде,— мовив він,— я — посол.

— Справді? Ви пробралися в наше місто, як пачкар. Ви не лорд, не лицар, не посол, а злодій і шпигун, який розносить брехні та зраду. Мені слід вирвати вам язика розжареними кліщами й відіслати вас у Срахфорт, щоб з вас там шкіру злупили. Але Мати милостива, і я також. Кузене,— звернувся він до сера Марлона,— заберіть цю істоту у Вовче Лігво й відрубайте голову і руки. Принесете їх мені ще до вечері. Я і шматочка не зможу проковтнути, поки не побачу голову цього контрабандиста на палі, з цибулиною між отих брехливих зубів.

Смердюк

Йому дали коня і прапор, м’який вовняний камзол і теплий хутряний плащ і випустили на волю. Вперше за довгий час від нього не смерділо.

— Повертайся з тим замком,— сказав Деймон Потанцюй, допомагаючи тремтячому Смердюкові залізти