Танок драконів - Джордж Мартін

— Знову брехня,— сказала леді Ліона зі свого стільчика.

Давос вирішив за краще не звертати на неї уваги.

— Коли Роб Старк підняв зброю проти байстрюка Джофрі-так-званого-Баратеона, Біла Гавань приєдналася до нього. Лорд Старк загинув, але його війна триває.

— Роб Старк був моїм сюзереном,— сказав лорд Вайман.— А хто такий отой Станіс? Чого він до нас причепився? Наскільки пригадую, він і на Півночі ніколи раніше не бував. Аж ось він з’являється, як побитий пес, із шоломом у руках, і починає жебрати.

— Він прийшов урятувати королівство, мілорде,— не здавався Давос.— Захистити наші землі від залізнородних і дикунів.

Сер Марлон Мандерлі, який сидів поряд з престолом, зневажливо пирхнув.

— Багато століть уже Біла Гавань не бачила ніяких дикунів, а залізні взагалі ніколи не турбували це узбережжя. Лорд Станіс не пропонує захистити нас заодно від змікул і драконів?

Тритоновими палатами прокотився сміх, та леді Ліона, яка сиділа під ногами лорда Ваймана, почала схлипувати.

— Залізні з островів, дикуни з-за Стіни... а тепер цей лорд-зрадник зі своїми беззаконниками, заколотниками й чаклунами,— сказала вона і тицьнула у Давоса пальцем.— Ми чули про вашу червону відьму, о так. Вона хоче відвернути нас від Сімох, щоб ми поклонялися вогняному бісу!

Давос і сам не любив червоної жриці, але не наважився промовчати на слова леді Ліони.

— Леді Мелісандра — жриця червоного бога. Королева Селіза разом з багатьма іншими прийняла її віру, але більшість послідовників його світлості й далі шанують Сімох. І я серед них.

Він тільки й сподівався, що ніхто не вимагатиме пояснень щодо знищення септу на Драконстоні чи богопралісу в Штормокраї. «Якщо спитають, доведеться все сказати. Станіс не схвалює брехні».

— Білу Гавань захищають Семеро,— заявила леді Ліона.— Ми не боїмося ні вашої червоної королеви, ні її бога. Нехай насилає які схоче закляття. Нас захистять від лиха молитви побожних людей.

— Щира правда,— лорд Вайман поплескав леді Ліону по плечу.— Лорде Давосе (якщо ви і справді лорд), я добре знаю, чого від мене хоче ваш так званий король. Він хоче криці, срібла і щоб я коліно прихилив,— він зіперся на лікоть.— Перед смертю лорд Тайвін запропонував Білій Гавані цілковите прощення за нашу підтримку Юного Вовка. Пообіцяв, що мені повернуть сина, щойно я заплачу три тисячі драконів викупу й беззаперечно доведу свою відданість. Руз Болтон, нині наш хранитель Півночі, хоче, щоб я відмовився від претензій на землі й замки лорда Горнвуда, і в обмін присягається, що ніхто не чіпатиме інших моїх маєтностей. А Волдер Фрей, його тесть, пропонує видати за мене одну зі своїх доньок і підшукати чоловіків для доньок мого сина — отих, які стоять позаду престолу. Ці умови мені видаються щедрими, це добре підґрунтя для справедливого і тривалого миру. А ви хочете, щоб я відмовився. То я питаю вас, цибулевий лицарю: що такого пропонує мені лорд Станіс в обмін на мою присягу йому?

«Війну, страждання і зойки спалених»,— міг би сказати Давос.

— Можливість виконати свій обов’язок,— натомість відповів він. Саме так відповів би Вайманові Мандерлі і Станіс. «Правиця говорить від імені короля».

Лорд Вайман осів на своєму престолі.

— Обов’язок. Зрозуміло.

— Біла Гавань не така сильна, щоб вистояти сама-одна. Вам потрібен його світлість не менше, ніж ви потрібні йому. Разом ви здолаєте ваших спільних ворогів.

— Мілорде,— заговорив сер Марлон, закутий у візерунчасті срібні обладунки,— дозволите мені поставити лордові Давосу кілька питань?

— Як зволите, кузене,— лорд Вайман заплющив очі.

Сер Марлон обернувся до Давоса.

— Скільки північан присягнуло Станісові? Скажіть-но.

— Арнольф Карстарк дав обітницю приєднатися до його світлості.

— Арнольф не лорд, а простий каштелян. Які замки нині в руках лорда Станіса, скажете?

— Собі за престол його світлість узяв Ночефорт. На Півдні він тримає Штормокрай і Драконстон.

Мейстер Теомор прочистив горло.

— Поки що. У Штормокраї і Драконстоні залога слабенька, вони скоро впадуть. А Ночефорт — населені привидами руїни, сумне і страхітливе місце.

— Скільки вояків,— провадив сер Марлон,— може вивести Станіс на поле бою, не повідомите нам? Скільки в нього лицарів? Скільки лучників, скільки вільних вершників, скільки солдатів?

«Дуже мало»,— знав Давос. На Північ Станіс привів не більш як півтори тисячі війська... та якщо Давос це повідомить, його місія приречена. Він шукав потрібні слова і не міг їх дібрати.

— Ваше мовчання — достатня для мене відповідь, сер. Ваш король приніс нам тільки ворогів,— сказав сер Марлон і обернувся до свого лорда-кузена.— Ваша милість питає цибулевого лицаря, що саме пропонує нам Станіс. Я відповім. Він пропонує нам поразку і погибель. Він хоче всадовити вас на повітряного коня та змусити битися мечем з вітру.

Тлустий лорд повільно розплющив очі, так наче такі зусилля геть його виснажують.

— Кузен, як завжди, поцілив у яблучко. Ви ще маєте що сказати, цибулевий лицарю, чи можна вже нарешті покласти край цьому балагану? Я від вас утомився.

Давос відчув укол відчаю. «Його світлості слід було послати когось іншого — лорда, лицаря чи мейстра, когось, у кого язик не заплітається».

— Погибель,— почув він власні слова,— так, погибель. Ваша милість на Червоному весіллі втратив сина. Я на Чорноводді втратив чотирьох. А чому? Бо Ланістери незаконно захопили престол. Поїдьте на Королівський Причал і навіч подивіться на Томена, якщо не вірите мені. Це і сліпий побачить. Що Станіс пропонує вам? Відплату. Відплату за моїх синів і ваших, за ваших чоловіків, батьків і братів. Відплату за вашого закатованого лорда, вашого закатованого короля, ваших закатруплених королевичів. Відплату!

— Так,— пискнув дівочий голос, тонкий і високий. Він належав дівчинці-підлітку з білими бровами й довгою зеленою косою.— Вони убили лорда Едарда, леді Кетлін і короля Роба,— сказала дівчинка.— А він був нашим королем! Він був хоробрий і добрий, а Фреї його вбили. Якщо лорд Станіс відплатить за нього, ми мусимо приєднатися до лорда Станіса.

Мандерлі підтягнув її до себе.

— Вілло, щоразу як ти розтуляєш рота, у мене зринає бажання відіслати тебе до німотних сестер.

— Я тільки сказала...

— Ми чули все, що ти сказала,— мовила старша дівчина, її сестра.— Це дитяча дурість. Не кажи лихого на наших друзів Фреїв. Скоро один з них стане твоїм лордом-чоловіком.

— Ні,— заявила дівчинка, мотаючи головою.— Не стане.