Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

і жив він в Арвернісні;

одного разу збудував

він корабель із дерева,

поваленого в Німбретілі,

бо знов запрагнув мандрів він;

вітрила виткав він зі срібла,

зробив зі срібла ліхтарі,

ніс судна — витесаний лебідь,

знамена світлі — угорі.

Кольчуга давніх королів

стиснула міцно стан його;

сліпучий щит вкривали руни,

щоб вберегти від ран його;

на лук пішов драконів ріг,

на стріли — чорне дерево,

срібло — на захист рук і ніг,

із халцедону стремено;

сталевий меч його блистів,

і шолом діамантовий,

орлині пера на шоломі,

смарагд на грудях в нього.

У світлі місяця і зір

відчалив він від берегів

своєї Півночі й долав

дні зачарованих шляхів.

Від скреготу Вузьких Льодів,

замерзлих тіней на горбах,

вогнів підземних, порожнеч

тікав він поспіхом, та шлях

на темних водах загубив

і в Ніч Нічого приблукав,

і зник, і вже не бачив він

дороги й світла не шукав.

Стрімкі вітри несли його,

і, пролетівши навмання,

як вихор, з заходу на схід,

удома голову підняв.

Там Елвінґ стрінула його,

і сяйво розтопило ніч:

яснішими за діамант

були її кольє вогні.

Вдягла на нього Сильмарил —

вогню незгасного вінець, —

і він, з палаючим чолом,

узявся за стерно, боєць.

І з Того Світу з-за Морів

вночі піднявся сильний шторм,

і Тарменель здійняв вітри;

зі смертних тих шляхів ніхто

не знав, якими вітер ніс

той корабель через моря,

давно покинуті всіма:

на захід мчала знов зоря.

Крізь Ніч Нічого понесло

його між диких чорних хвиль

над берегами, що колись

їх затопило звідусіль,

аж поки там, де світу край,

де хвилі котять споконвік

перлин і золота світлінь,

почув він музику і спів.

Тоді побачив, як Гора

зростає німо перед ним,

як проступає з-за морів

смерк Валінору й Ельфів Дім.

Збагнув тоді: від ночі втік,

бо онде — білі небеса,

світло-зелений Ельфів Дім;

як найпрозоріша роса,

біля гори, де Ілмарін,

освітлюючи діл щомить,

в сяйливих вежах Тіріон

в Тінистім Озері дрижить.

Там він від мандрів спочивав,

вони ж співали все йому

(хто розповість про чудеса,

хто арфу принесе йому).

Вони семизірчастий шлях

прослали перед ним, коли

в таємну землю він пішов,

і в одіж ельфів одягли.

І він прийшов туди, де час

за стінами палат зімлів,

Найстарший править там Король

в Ілмаріоні від віків;

слова нечувані були

про ельфів мовлені й людей,

картини світу пронеслись

небачені ніким ніде.

А потім іншим кораблем —

з мітрилу й скла ельфійського,

без весел, щогли та вітрил —

обдарували там його.

Лиш Сильмарил, немов ліхтар,

горів, і стяг з вогнем живим

поставила там Елберет,

туди прийшовши вслід за ним.

Безсмертні крила ще дала

йому для вічного життя,

щоб сміло плавав по морях

під світлом сонця й місяця.

Із Вечорових тих країв,

де срібних водограїв дзвін,

на крилах в мандри відлетів

із-за Гірських могутніх Стін.

З Кінця Світів вернувся він,

та знов запрагнув віднайти

удалині свій дім. Крізь тінь,

він світла прокладав мости,

як острівна зоря, і ось

таки прийшов — рожевий схід,

світанку сяйво — там, де вод

Земель Північних сірий хід.

Минувши Середзем'я, він

почув нарешті плач гіркий

жінок ельфійських і дівчат

в Прадавній Час, у час крихкий.

Але у нього фатум свій:

допоки місяць в небесах —

зорею мчить, не стане він

й на мить на Смертних Берегах;

він — вічний вісник, і йому

повік нести належить без

спочинку вдалеч свій ліхтар.

О Нуменор! О Вестернес!

Спів закінчився. Фродо розплющив очі й побачив, що Більбо сидить на стільчику в колі слухачів, котрі посміхаються й аплодують.

— А можна послухати ще раз? — попросив один із ельфів. Більбо встав і вклонився.

— Мені приємно це чути, Ліндіре, — сказав він. — Але повторювати все від початку надто втомливо.

— Для тебе — ні, — відповів ельф, сміючись. — Ти ж знаєш, що ніколи не втомлюєшся від читання власних віршів. Але ми насправді не можемо відповісти на твоє запитання, прослухавши тільки раз!

— Що?! — вигукнув Більбо. — Ви не можете відрізнити моїх рядків од Дунаданових?

— Нам нелегко розрізнити вірші двох смертних, — пояснив ельф.

— Нісенітниці, Ліндіре, — пирхнув Більбо. — Якщо ти не можеш відрізнити людину від гобіта, то розум твій не такий проникливий, як я вважав. Вони такі ж різні, як горох і яблука.

— Можливо. У стаді всі вівці розрізняють одна одну, — засміявся Ліндір. — Або пастухи. Та смертних ми не вивчали. У нас інші клопоти.

— Не буду з тобою сперечатися, — сказав Більбо. — Мені хочеться спати після стількох пісень і музики. Відгадуйте самі, якщо хочете.

Він підвівся й підійшов до Фродо.

— Ну, я вже закінчив, — мовив він тихо. — Усе вийшло краще, ніж я сподівався. Мене не часто просять повторити. Що ти на це?

— Я і не збирався відгадувати, — відповів Фродо, посміхаючись.

— І не треба. По суті вся пісня моя. Араґорн наполіг хіба що на зеленому камені. На його думку, це важливо. Я не розумію, чому. І загалом, він вважає, що ця тема над моє розуміння, і сказав, що коли мені вистачає нахабства складати вірші про Еаренділа в домі Елронда, то це моя справа. Думаю, він правий.

— Я не знаю, — сказав Фродо. — Мені все видалося якось до ладу, хоч і не поясню, чому. Я дрімав, коли ти почав, і вірші ніби випливали з того, про що я снив. Аж на самому кінці я зрозумів, що говорив насправді ти.

— Тут справді з незвички важко не заснути, — сказав Більбо. — Та й ніколи гобіти не матимуть такого апетиту до музики, поезії та переказів, як ельфи. Вони люблять усе це так само, як їжу, або й більше. І ще довго тут будуть вправлятися. Може, вислизнемо кудись і в тиші побалакаємо?

— А можна? — запитав Фродо.

— Звісно. Це ж свято, а не робота. Приходиш і виходиш, коли забажаєш, тільки би не шуміти.

Вони встали, тихо відійшли в тінь і попрямували до дверей. Сем залишився у Залі: він міцно спав із усмішкою на обличчі. Фродо, хоч і радів із нагоди побути з Більбо, проте йому було шкода покидати Залу. Вони переступали поріг, коли чистий голос заспівав.

А Елберет Ґілтоніель,

сіліврен пенна міріель

О менел аґлар елснат!

На-гайред палан-діріель

О галадреммін еннорат,

Фануїлос, ле ліннатон

Неф аер, сі неф аерон!

Фродо зупинився на мить і озирнувся. Елронд сидів у кріслі, й на його обличчі відсвічувало полум'я, мов сонце на деревах. Поруч сиділа панна