Бенкет круків - Джордж Мартін

— Сер Гайл,— сухо привіталася Брієнна.

— Облиште її, хлопці,— застеріг сер Гайл Гант.— Це Брієнна Краля, панна Тартська, яка зарізала короля Ренлі й половину його веселкової варти. Вона така сама лиха, як і бридка, а бридкіших на світі немає... окрім хіба тебе, Стічник, але ж батько в тебе був з лиця як зад у тура, тож у тебе є виправдання. А її батько — Вечірниця з Тарту.

Вартові розреготалися, однак галябарди прибрали.

— А чи не слід нам її заарештувати, сер? — поцікавився старшина.— За вбивство Ренлі?

— Навіщо? Ренлі був заколотником. Ми всі до ноги були заколотниками, а стали Томеновими відданими служаками,— сказав лицар і помахав селянам, щоб заїжджали в браму.— Стюард його милості порадіє яйцям. Шукайте його на ринку.

Старий уперся кісточками пальців у чоло.

— Дякую, м'лорде. Ви справжній лицар, це видно. Ходімо, жінко,— і вони, підналігши на воза, поторохтіли до брами.

Брієнна клусом поїхала за ними, Подрик насідав їй на п'яти. «Справжній лицар»,— думала Брієнна, хмурячись. Заїхавши в місто, вона зупинила коня. Ліворуч виднілися руїни стайні, яка виходила у брудний провулок. Навпроти неї, на балконі борделю, стояли перешіптуючись три напівголі повії. Одна була дуже схожа на шльондру, яка тягалася за військом і одного разу підійшла до Брієнни й запитала, що там у неї в штанях — піхва чи прутень.

— Такої страхітливої шкапи я ще в житті не бачив,— зронив сер Гайл, роздивляючись Подрикового коня.— Дивно, що це не ви на ній їдете, міледі. То ви збираєтеся подякувати мені за допомогу?

Брієнна зістрибнула з кобилиці — й виявилася на голову вищою за сера Гайла.

— Одного дня в рукопашній обов'язково подякую, сер.

— Як Рудому Ронету? — розреготався Гант. Сміх у нього був глибокий і гарний, а от обличчя — непоказне. Щире обличчя, колись думала Брієнна, поки не обпеклася; а ще кошлатий каштановий чуб, горіхові очі, невеличкий шрам біля лівого вуха. Підборіддя роздвоєне, ніс гакуватий, але сміявся Гайл і справді гарно — і часто.

— Ви б ліпше свою браму вартували.

На це він тільки скривився.

— Мій кузен Алін полює на беззаконників. Без сумніву, тріумфально повернеться з головою Гончака, покривши себе славою. А я тим часом приречений вартувати цю браму, і все через тебе. Сподіваюся, ти задоволена, кралю моя. Що це ти шукаєш?

— Стайню.

— Біля східної брами. Ця спалена.

«Сама бачу».

— Ви сказали цим людям... коли помер король Ренлі, я була з ним, але помер він через якесь чаклунство, сер. Присягаюся своїм мечем,— Брієнна поклала долоню на руків'я, готова битися, якщо Гант просто в лице обізве її брехухою.

— Ага, а веселкову варту порубав Лицар Квітів. Ти б могла, якщо пощастить, подолати хіба сера Емона. Завжди він квапився й тому швидко втомлювався. Але Ройса? Ні. Сер Робар був мечником удвічі кращим за тебе... а ти ж і не мечник, правильно? Є таке слово — «мечниця»? І що привело нашу панну в Дівостав, цікаво?

«Я шукаю сестру, тринадцятирічну дівчину»,— мало не сказала Брієнна, але ж сер Гайл знає, що в неї немає сестер.

— Я шукаю одного чоловіка, він вчащає в забігайлівку під назвою «Смердюча гуска».

— А я гадав, Брієнна Краля чоловіками не цікавиться,— посміхнувся Гант безжалісно.— «Смердюча гуска»! Цілком відповідна назва, ага... особливо «смердюча». Це в гавані. Та спершу ходімо зі мною до його милості.

Брієнна не боялася сера Гайла, але ж це один з капітанів Рендила Тарлі. Тільки свисне — і йому на охорону збіжиться сотня вояків.

— Мене заарештують?

— Що, за Ренлі? А хто він був такий? Ми вже за той час усі перебігли до інших королів, а дехто й двічі. Всім давно байдуже, всі вже й забули,— він легенько поклав долоню їй на руку.— Сюди, будь ласка.

Вона відсахнулася.

— Буду вдячна, якщо не торкатиметеся мене.

— Нарешті вона вдячна,— озвався він з кривою посмішкою.

Коли востаннє Брієнна бачила Дівостав, місто було спустошене — похмура діра з порожніми вулицями й попаленими будинками. А тепер на вулицях тлумилися свині й дітлахи, а більшість згорілих будинків уже розібрали. На місці деяких уже висадили овочі, а на місці інших стояли купецькі намети й лицарські шатра. Брієнна бачила, що й нові будинки потихеньку починають з'являтися: де колись був дерев'яний заїзд, уже виріс мурований, а на міському септі з'явився лупаковий дах. Прохолодне осіння повітря дзвеніло від дзижчання пилок і стукотіння молотків. Робітники на вулицях носили колоди, а рудокопи тягнули багнистими стежками свої вози. У багатьох на грудях красувався мисливець.

— Солдати відбудовують місто,— здивовано зронила Брієнна.

— Без сумніву, вони б залюбки зараз грали в кості, пиячили й злягалися, та лорд Рендил переконаний, що працювати мають усі.

Брієнна очікувала, що її поведуть у замок. Натомість Гант рушив до гамірної гавані. З приємністю Брієнна зауважила, що в Дівостав повернулися торгові кораблі. У порту стояли галера, галеас і великий двощогловий ког, а також два десятки рибальських човнів. У затоці теж плавали рибалки. «Якщо нічого не дізнаюся в „Смердючій гусці“, сяду на корабель»,— подумала Брієнна. Мартингород зовсім недалечко. А звідти можна легко дістатися Соколиного Гнізда.

Лорда Тарлі вони відшукали на рибному ринку — він чинив правосуддя.

Біля води змайстрували підвищення, з висоти якого лорд поглядав на людей, звинувачених у злочинах. Ліворуч од нього звели довгий ряд шибениць, де мотузок вистало б на двадцять людей. Там уже гойдалося четверо страчених. Одне тіло було ще свіже, а от решта три висіли вже довгенько. З одного небіжчика, вже добряче набряклого, ворона висмикувала довгі смужки м'яса. Решта ворон розлетілися, налякавшись натовпу містян, які збіглися в надії, що кого-небудь повісять.

Разом з лордом Рендилом на підвищенні сидів лорд Мутон — блідий, м'якотілий, дебелий чолов'яга у білому камзолі й червоних бриджах, у горностаєвому плащі, застебнутому на плечі брошкою червоного золота у формі лосося. Тарлі був у кольчузі й дубленій шкірі, ще й у кірасі з сірої криці. З-за лівого плеча вистромлювалося руків'я великого меча. Звався він Серцезгуб, гордість дому.

Коли підійшли Брієнна з Гантом, саме слухалася справа якогось підлітка в домотканому плащі й засмальцьованій шкірянці.

— Я нікого не чіпав, м'лорде,— почула Брієнна.— Тільки забрав собі те, що позоставили септони, тікаючи. Якщо мусите відрубати мені за це палець, рубайте.

— Палець заведено