Бенкет круків - Джордж Мартін

Він обернувся до капітана своєї варти.

— Сім пальців. Обидва великі лишіть йому.

— Сім? — пополотнів злодій. Коли гвардійці схопили його, він спробував чинити опір, але слабко, так наче його вже скалічили. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть подумала про сера Джеймі — як він кричав, коли опустився Золлів арах.

Наступним був пекар, якого звинувачували в тому, що він до борошна підмішує трачиння. Лорд Рендил присудив йому штраф у п'ятдесят срібних оленів. Пекар почав божитися, що не має такої величезної кількості срібла, і його милість оголосив, що за кожного срібного оленя, якого не вистане на сплату штрафу, пекар може отримати батога. За пекарем ішла обідрана сіролица повія, звинувачена в тому, що нагородила пранцями чотирьох солдатів Тарлі.

— Помийте їй піхву лугом, а потім киньте її в підземелля,— наказав Тарлі. Коли зарюмсану повію потягли геть, його милість угледів у кінці натовпу Брієнну, яка стояла між Подриком і сером Гайлом. Тарлі нахмурився, але в очах його не змигнула й іскра упізнавання.

Наступним був матрос із галеаса. Обвинувачував його лучник із залоги лорда Мутона, який мав перебинтовану долоню й лосося на гербі.

— З дозволу м'лорда, цей виродок мені руку кинджалом прохромив. Сказав, що я в кості з ним махлював.

Лорд Тарлі перевів погляд з Брієнни на чоловіка, що стояв перед ним.

— А ти махлював?

— Ні, м'лорде. Ніколи.

— За злодійство я рубаю палець. Збрешеш мені — повішу. Можна мені поглянути на кості?

— Кості? — лучник зиркнув на лорда Мутона, однак його милість роздивлявся рибальські човни. Стрілець ковтнув.— Я, здається... ці кості, вони щасливі, правда, але я...

Тарлі цього було досить.

— Відрубайте йому мізинець. Руку хай обере сам. А другому пробийте долоню цвяхом,— він підвівся.— Ми закінчили. Решту ведіть назад у підземелля, візьмуся за них завтра.

Розвернувшись, він підкликав до себе сера Гайла. За ним рушила й Брієнна.

— Мілорде,— привіталася вона, зупинившись перед ним. Почувалася вона так, наче їй знову вісім років.

— Міледі. Чим завдячуємо такій... честі?

— Мене послали на пошуки... на пошуки...— вона завагалася.

— І як ви шукатимете цього когось, якщо не знаєте його імені? Це ви вбили лорда Ренлі?

— Ні.

Тарлі зважив її відповідь. «Він судить мене, як судив оцих усіх людей».

— Ні,— нарешті промовив він,— ви тільки дозволили йому померти.

Ренлі помер у неї на руках, спливши кров'ю... Брієнна здригнулася.

— Це були чари. Я ніколи...

— Ви ніколи? — голос його хльостав її, як батіг.— Атож. Вам ніколи не слід було вдягати кольчуги й пояса з мечем. Вам ніколи не слід було виїжджати з батькового палацу. Це війна, а не бал на жнива. На бога, та я маю відіслати вас назад на Тарт.

— Зробите так — відповідатимете перед престолом,— озвалася вона тоненьким дівчачим голосом, зовсім не безстрашним, як їй би хотілося.— Подрику! Дістань у моїх саквах грамоту. Передай її його милості.

Узявши грамоту, Тарлі, нахмурившись, розгорнув її.

— Королівська справа. Яка саме справа?

«Збрешеш мені — повішу».

— С-Санса Старк.

— Якби Старківна була тут, я б знав це. Закладаюся, вона втекла на північ. Сподівається знайти прихисток в одного з батькових прапороносців. Якщо пощастить потрапити до гідного.

— А може, вона поїхала у Видол,— зненацька випалила Брієнна,— до материної сестри.

Лорд Рендил кинув на неї презирливий погляд.

— Леді Лайса померла. Її скинув з гори якийсь співець. Тепер Гніздо в руках Мізинчика... але ненадовго. Лорди Видолу не з тих, хто прихилить коліно перед якимсь вискочнем, який тільки і вміє мідяки рахувати,— він повернув Брієнні грамоту.— Їдьте, куди збиралися, й робіть, що заманеться... та коли вас зґвалтують, не шукайте правосуддя у мене. Це вам кара за дурість буде.

Він перевів погляд на сера Гайла.

— А ви, сер, маєте стояти при брамі. Я вас туди командувати призначив, хіба ні?

— Так, мілорде,— відповів сер Гайл Гант,— просто я подумав...

— Ви забагато думаєте,— лорд Тарлі широким кроком пішов геть.

«Лайса Тарлі померла». Брієнна так і стояла біля шибениць, тримаючи в руці безцінну грамоту. Натовп розпорошився, і круки повернулися на свій бенкет. «Її скинув з гори якийсь співець». Цікаво, на трупі сестри леді Кетлін круки побенкетували теж?

— Ви згадували «Смердючу гуску», міледі,— мовив сер Гайл.— Якщо хочете, покажу вам...

— Повертайтеся на браму.

На його обличчі промайнуло роздратування. На простому обличчі, але нещирому.

— Як зволите.

— Саме так.

— Це просто гра була, щоб згаяти час. Ми не хотіли вас кривдити,— він повагався.— А Бен загинув, знаєте? Зарубали на Чорноводді. І Фароу теж, і Вілл Чорногуз. А Марк Малендор таку рану отримав, що йому півруки втяли.

«От і добре,— хотілося сказати Брієнні.— Отримав по заслузі». Аж тут їй пригадався Малендор біля шатра: на плечі в нього мавпочка в маленькій кольчужці, й вони двоє одне до одного кривляються... Як того вечора на Буремості назвала їх леді Кетлін? Лицарі літа. А нині прийшла осінь, і вони падають, як листя...

Брієнна відвернулася від Гайла Ганта.

— Подрику, ходімо.

Хлопець рушив за нею, ведучи коней.

— Будемо шукати оте місце? «Смердючу гуску»?

— Я буду. А ти йди у стайню при східній брамі. Спитаєш у конюшого, чи є неподалік заїзд, де ми можемо переночувати.

— Так, сер. Міледі.

Дорогою Подрик не підводив очей від землі, час до часу буцаючи камінчики.

— А ви знаєте, де це? Та «Гуска»? Ну, тобто «Смердюча гуска».

— Ні.

— Він казав, що може показати. Той лицар. Сер Кайл.

— Гайл.

— Гайл. А що він вам зробив, сер? Тобто міледі.

«Хлопчина, може, і тугоязикий, але не тугодум».

— У Небосаду, коли король Ренлі скликав прапори, дехто з вояків хотів пожартувати з мене. Одним з них був сер Гайл. Це був жорстокий жарт, образливий і негідний,— вона зупинилася.— Східна брама сюди. Чекай на мене там.

— Як скажете, міледі. Сер.

Над «Смердючою гускою» не було вивіски. Шукати довелося майже годину, але нарешті забігайлівка знайшлася під шкуродернею, в самому низу дерев'яних сходів. У підвалі з низькою стелею було темно, і Брієнна на вході врубалася головою в бантину. Гусей ніде видно не було. Де-не-де стояли ослінчики, а під однією з земляних стін