Бенкет круків - Джордж Мартін
— Я чула, ви пошили в блазні блазня.
Обдертий гість замислено попивав вино.
— Може бути. А може й ні.
Вдягнений він був у вицвілий і подертий камзол, з якого спороли герб.
— А кого то цікавить?
— Короля Роберта,— Брієнна поклала на діжку між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була Робертова парсуна, а з другого — олень.
— Та невже? — поглянувши на монету, чоловік посміхнувся й розкрутив її.— Хочу подивитися, як танцює король, гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей. Може, я і справді бачив того вашого блазня.
— А з ним була дівчина?
— Двоє дівчат,— миттю відповів він.
— Двоє?
«Може, друга — Арія?»
— Ну,— сказав чолов'яга,— я цю солоденьку малечу на власні очі не бачив, зізнаюся, але він шукав перевізника, який візьме трьох.
— А їхати куди збирався?
— За море, наскі'кі пригадую.
— А пам'ятаєте його, описати зможете?
— Блазень,— він хапнув зі столу монетку, яка вже крутилася помаліше, і вона зникла з очей.— Переляканий блазень.
— А чого переляканий?
— Він не розповідав,— знизав чолов'яга плечима,— та старий Спритний Дик страх нюхом чує. Він сюди майже щовечора приходив, купував матросам випивку, жартував і пісеньки співав. Та одного вечора прийшли люди з мисливцем на грудях, то блазень побілів як молоко й мовчав, аж поки вони не пішли,— чолов'яга під'їхав на стільці ближче до Брієнни.— За наказом Тарлі в доках нишпорять солдати, перевіряють усі кораблі, що припливають і відпливають. Хто хоче оленя вполювати, іде в ліс. Хто хоче корабель підшукати, іде в доки. Але блазень ваш не наважився. То я йому запропонував допомогу.
— Яку саме?
— Таку, що варта більше за срібного оленя.
— Скажіть мені — й отримаєте другий.
— Спершу покажіть,— мовив чоловік. Брієнна поклала на діжку ще одного оленя. Чоловік розкрутив його, посміхнувся, тоді підхопив монету.— Якщо людина не може піти до корабля, то корабель має прийти до неї. І я сказав йому, що знаю місце, де таке можливо. Ну, потаємне місце.
У Брієнни аж руки сиротами вкрилися.
— Пачкарська бухта. Ви послали блазня до пачкарів.
— Його з тими двома дівчатами,— він хихикнув.— От тільки біда: туди судна давненько не заходили. Років зо тридцять, я б сказав,— він почухав носа.— А що вам до того блазня?
— Ті двоє дівчат — мої сестри.
— Та невже? Бідолахи. У мене теж колись була сестра. Худенька така, з гострими колінками, та потім у неї цицькі виросли, і їй між ноги заліз лицарський синочок. Востаннє як ми бачилися, вона збиралася на Королівський Причал — заробляти собі на прожиття, влягаючись на спину.
— Куди ви їх послали?
— Ну, щось не пригадую,— знову знизав він плечима.
— Куди? — Брієнна ляпнула ще одного оленя на діжку.
Але чолов'яга вказівним пальцем відбив оленя назад до неї.
— В те місце оленю дороги не знайти... а от дракон зміг би.
Сріблом з нього правди не витягнути, відчувала Брієнна. Золотом, може, так, а може, й ні. Криця була б надійніша. Брієнна торкнулася кинджала, але за мить потягнулася до гаманця. Діставши золотого дракона, поклала його на діжку.
— Куди?
Голодрабець хапнув монету й куснув.
— Солоденька. Нагадала мені про мис Ломиклішня. На північ звідси тягнуться дикі землі — горби й болота, але я, не повірите, там народився і виріс. Дик Крабб, ось як я називаюся, хоча здебільшого мене кличуть Спритний Дик.
Брієнна вирішила не представлятися.
— А де саме на мисі Ломиклішня?
— Замок Шепіт. Ви ж чули про Кларенса Крабба, правда?
— Ні.
Це його, схоже, здивувало.
— Сер Кларенс Крабб, кажу. В моїх жилах його кров тече. Він був височенний, вісім футів на зріст, а такий дужий, що однією рукою сосну міг висмикнути й на півмилі пожбурити. Жоден кінь не витримував його ваги, тож він їздив верхи на турах.
— А він який стосунок має до пачкарської бухти?
— Жінка в нього була полісунка. Коли сер Кларенс вбивав когось, він його голову приносив додому, а жінка цілувала її в губи — і та оживала. То були лорди, і чаклуни, і славетні лицарі, і пірати. Один був королем Сутінь-долу. Давали старому Краббу добрі поради. Та були це самі голови, без тулубів, отож голосно розмовляти не могли, але й ніколи не замовкали. Коли в тебе сама лише голова, чим тобі ще цілі дні займатися? Тому Краббова фортеця й отримала наймення Шепіт. Досі ще стоїть, хоч і зруйнована тисячу років тому. Самотнє це місце, Шепіт,— чолов'яга спритно перекотив монету по кісточках пальців.— Одному дракону теж самотньо. А от десятьом...
— Десять драконів — то цілий статок. Ви мене за блазнювату маєте?
— Ні, але можу до одного такого відвезти,— монетка побігла по пальцях в один бік, потім назад.— У замок Шепіт, м'леді.
Брієнні не подобалося, як спритно його пальці граються з монеткою. Але ж...
— Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два — якщо тільки блазня. Нічого — якщо там не буде нічого.
— Шість — це добре,— стенув плечима Крабб.— Шість буде досить.
«Швидкий який». Брієнна схопила його за зап'ясток, поки чоловік не встиг заховати золото.
— І не намагайтеся мене надурити. З мене легка здобич не вийде.
Крабб потер руку, яку вона врешті відпустила.
— От падло,— пробурмотів він.— Ви мені руку розчавили.
— Перепрошую. Моїй сестрі тринадцять років. І я маю розшукати її, поки...
— Поки який-небудь лицар не заліз їй між ноги. Та зрозумів я! Вважайте, ви її вже врятували. Тепер з вами Спритний Дик. На світанку зустрінемося біля східної брами. Мені треба де з ким за коня домовитися.
Семвел
Семвела Тарлі замучила морська хвороба.
І не через страх потонути, хоча і через це частково також, а більше через погойдування корабля, коли палуба втікала з-під ніг.
— У мене слабкий живіт, мене може знудити,— зізнався Сем Дареону в день відплиття зі Східної-варти-на-морі. Співець, ляснувши його по спині, відповів:
— З таким величеньким животом, як у тебе, Смертовбивче, нудитиме тебе довго.
Сем силкувався триматися хоробро, бодай заради Жиллі. Вона ще в житті не бачила моря. Долаючи сніги після втечі з Крастерової