Бенкет круків - Джордж Мартін

— Вони намовляли людей на зраду, підбурювали до війни...

— Лорезі шість років, а Дорії — вісім. До якої війни й кого вони можуть підбурити? Але батько і їх ув'язнив разом із сестрами. Ти ж його бачив. Від страху навіть сильні чоловіки коять таке, чого в іншому разі в житті б не зробили, а батько ніколи сильним і не був. Арисе, серденько, вислухай мене заради свого кохання до мене. Я ніколи не була такою безстрашною, як кузини, бо зросла зі слабкого сімені, але ми з Тієною однолітки і з самого малечку були близькі, як сестри. Між нами немає секретів. Отож якщо ув'язнити могли її, можуть і мене — і з тої самої причини... через Мірселлу.

— Ваш батько ніколи так не вчинить!

— Ти не знаєш мого батька. Я розчарувала його з першого подиху — коли з'явилася на світ без прутня. Півдюжини разів він намагався пошлюбити мене з беззубими сивобородими дідами, нікчемнішими один за одного. Не силував одружуватися, це правда, але самі вже пропозиції свідчать про те, як низько він мене ставив.

— Хай би й так, але ви — його спадкоємиця.

— Справді?

— Він, поїхавши у Водосад, лишив вас правити Сонцесписом, хіба ні?

— Правити? Ні. Свого кузена сера Манфрея він залишив за каштеляна, старого сліпого Рикассо — за сенешаля, своїх бейліфів — збирати мита й податки, які рахує його скарбнича Аліза Ледібрайт; лишив своїх шерифів — забезпечувати лад у місті-тіні, юстиціарів — засідати в судах, а мейстра Майлза — відповідати на листи, які не потребують втручання самого князя. Над ними всіма він поставив Червоного Гада. Мені ж дісталися гостини й гулянки — я маю розважати особливих гостей. Оберин навідувався у Водосад раз на тиждень. Мене ж батько викликає двічі на рік. Я не та спадкоємиця, про яку татко мріяв, він це ясно дав зрозуміти. Його руки скуті нашими законами, та він би радше віддав спадкоємство моєму братові, я це точно знаю.

— Вашому братові? — сер Арис, поклавши руку їй під підборіддя, зазирнув їй в очі.— Це ж ви не про Тристана — він зовсім хлопчик!

— Я не про Триса, а про Квентина,— очі її, чуттєві й чорні як гріх, дивилися незмигно.— Я знаю правду ще з чотирнадцятьох років — з того самого дня, як прийшла до батька в світлицю поцілувати його на добраніч, але його не було. Згодом я дізналася, що то мама його викликала. Він лишив запалену свічку. Коли я підійшла, щоб її загасити, побачила поруч недописаного листа до мого брата Квентина, в Айронвуд. Батько наказував Квентину виконувати все, що йому велять мейстер і військовий інструктор, бо «одного дня,— писав він,— ти сидітимеш на моєму місці та правитимеш Дорном, а правитель має бути міцний і духом, і тілом»,— по м'якій щічці Аріанни скотилася сльоза.— Це батькові слова, написані власноруч. Вони закарбувалися у мене в пам'яті. Перед сном я довго плакала тої ночі, і в наступні ночі також.

Сер Арис ще не був знайомий за Квентином Мартелом. Княжич змалечку зростав як годованець у лорда Айронвуда, служив у нього пажем, тоді зброєносцем, навіть лицарство прийняв з його рук, а не з рук Червоного Гада. «Був би я батьком, також хотів би зробити своїм спадкоємцем сина»,— подумав Арис, але в Аріанниному голосі звучала така образа, що він усвідомлював: якщо поділиться з нею своїми думками, втратить її назавжди.

— Може, ви неправильно його зрозуміли,— сказав він.— Може, князь писав це, просто щоб спонукати вашого брата краще вчитися.

— Ти думаєш? То скажи мені: а де Квентин нині?

— Княжич нині з військом лорда Айронвуда на кістяній дорозі,— обережно мовив сер Арис. Так сказав йому старезний каштелян Сонцеспису, коли Арис тільки приїхав у Дорн. І мейстер із шовковою бородою повторив те саме.

— Батько хотів би, щоб ми так думали,— заперечила Аріанна,— але в мене є друзі, які кажуть мені зовсім інше. Брат під виглядом звичайного купця таємно перетнув вузьке море. А навіщо?

— Звідки ж мені знати? Підстав може бути сотня.

— Або одна. Тобі відомо, що золотий загін розірвав угоду з Миром?

— Перекупні мечі повсякчас розривають угоди.

— Тільки не золотий загін. «Наше слово на вагу золота» — ось яке гасло в них було ще з часів Гострокрицого. Мир от-от почне війну з лісом і Тайрошем. То для чого розривати угоду, яка гарантувала загону добру платню й багату здобич?

— Може, Ліс їм запропонував вищу платню. Або Тайрош.

— Ні,— сказала вона.— Якби йшлося про будь-який інший загін перекупних мечів, я повірила б. Та більшість із них за срібняк зрадить. Але золотий загін не такий. Це братерство вигнанців і нащадків вигнанців, об'єднане мрією Гострокрицого. Вони прагнуть не так золота, як повернути рідну домівку. І лорд Айронвуд знає це незгірше за мене. Його пращури виступали на боці Гострокрицого в усіх трьох заколотах Чорнопломеня,— Аріанна взяла сера Ариса за руку, і їхні пальці переплелися.— Бачив ти герб дому Толандів з Примарного Пагорба?

Арис на мить замислився.

— Дракон, який пожирає власного хвоста?

— Дракон — це час. Він не має ані початку, ані кінця, отож усі події неминуче повторюються. Андерс Айронвуд — це друге пришестя Кристона Коула. Андерс нашіптує моєму братові, що після батька правити має саме він і що негоже чоловікам колінкувати перед жінками... і що Аріанна, свавільна й розпусна, геть не годиться на правительку,— вона зухвало відкинула волосся.— Отож ми з королівною Мірселлою маємо дещо спільне, сер... наприклад, лицаря, який запевняє, що любить нас обох, але не боротиметься за нас.

— Боротимуся,— опустився сер Арис на одне коліно.— Мірселла і старша за Томена, і більше заслуговує на корону. Хто захистить її права, якщо не її королівський вартовий? Мій меч, моє життя, моя честь — усе це належить їй... і вам, утіхо мого серця. Присягаюся: ніхто не вкраде ваших законних прав, поки я маю силу підняти меча. Я ваш. То чого ви просите?

— Всього,— вона теж опустилася навколішки, щоб поцілувати його у вуста.— Всього, мій коханий, всього, моє справжнє, солодке і вічне кохання. Та спершу я хочу...

— Просіть — і отримаєте.

— ...Мірселлу.

Брієнна