Бенкет круків - Джордж Мартін
У кутку випивало троє тайроських моряків, перегиркуючись крізь зелені й фіолетові бороди. На Брієнну вони кинули хіба побіжний погляд, і один зронив щось таке, від чого решта двоє зареготіли. За шинквасом (дошкою, покладеною на дві діжки) стояла хазяйка. Жінка була кругленька, бліда й лисувата, з величезними м'якими грудьми, які гойдалися попід брудним халатом. Вигляд вона мала такий, наче боги виліпили її з сирого тіста.
Брієнна не наважилася тут попросити води. Заплативши за кухоль вина, вона заговорила:
— Я шукаю чоловіка на ім'я Спритний Дик.
— Дик Крабб. Приходить майже щовечора,— жінка роздивлялася Брієннину кольчугу та клинок.— Якщо збираєтеся його зарізати, зробіть це деінде. Не хочемо біди з лордом Тарлі.
— Я тільки хочу з ним побалакати. Чого мені його кривдити?
Жінка знизала плечима.
— Якщо кивнете, коли він прийде, буду вдячна.
— Наскільки вдячна?
Поклавши на дошку, що їх розділяла, мідну зірку, Брієнна відшукала місце в темному куточку, звідки добре видно було сходи.
Скуштувала вино, маслянисте на смак, ще й у кухлі плавала волосина. «Волосинка маленька, як моя надія відшукати Сансу»,— подумала Брієнна, витягаючи її. Пошуки сера Донтоса виявилися марними, а тепер, по смерті леді Лайси, і Видол навряд чи можна розглядати як місце вірогідного притулку. «Де ви, леді Сансо? Втекли додому, у Вічнозим, чи ви нині разом зі своїм чоловіком, як вважає Подрик?» Брієнні не хотілося ганятися за дівчиною за вузьким морем, бо вона й мови тамтешньої не знає. «Там я взагалі буду посміховиськом, коли почну спілкуватися жестами й муканням. З мене реготатимуть, як реготали в Небосаду». На саму згадку про це на щоки їй наповз рум'янець.
Коли Ренлі вдягнув корону, панна Тартська перетнула Розлоги, щоб приєднатися до нього. Король власною персоною чемно привітав її і запросив до себе на службу. А от його лорди й лицарі були не такі чемні. Брієнна й не очікувала теплого прийому. Вона готова була до холоду, кпинів, ворожості. Такого скуштувати їй доводилося не раз. Її бентежила й вражала не зневага багатьох, а доброта небагатьох. Тричі панна Тартська була заручена, та ніколи в житті до неї не залицялися, поки вона не приїхала в Небосад.
Першим був Буйний Бен Буші, один з небагатьох у таборі Ренлі, який на зріст виявився вищим за Брієнну. Він посилав свого зброєносця чистити їй кольчугу, а ще подарував їй срібний ріг. Його перевершив сер Едмунд Амброз, який приносив їй квіти й запрошував на верхові прогулянки. Але обох їх перекрив сер Гайл Гант. Він подарував їй книжку — сотню чудово ілюстрованих оповідок про лицарські звитяги. Приносив коням яблука й моркву, а на шолом Брієнні дістав блаватний плюмаж. Переповідав їй табірні плітки й відпускав меткі й гострі жарти, які змушували її усміхатися. Навіть одного дня тренувався з нею, а це важило більше за все інше.
Брієнна думала, що саме через нього і решта почали поводитися люб'язно. І не просто люб'язно. За столом чоловіки билися за місце біля неї, кидалися долити їй вина й принести найкращі шматочки потрушків. Сер Ричард Фароу під її шатром грав пісень на своїй лютні. Сер Г'ю Бісбері приніс їй горщик меду — «солодкого, як панни з Тарту». Сер Марк Малендор смішив її трюками своєї мавпочки — маленького цікавого чорно-білого створіння з Літніх островів. Лицар-бурлака на ім'я Вілл Чорногуз пропонував пом'яти їй затерплі плечі.
Брієнна йому відмовила. Всім їм відмовила. Коли одного вечора сер Оуен Інчфілд схопив її і силоміць поцілував, вона штовхнула його так, що він задом сів у вогнище. А потім вона довго роздивлялася себе в люстро. Як завжди стирчали зуби, обличчя було кругле й веснянкувате, з товстими губами й квадратним підборіддям,— бридке. Брієнна хотіла одного: стати лицарем і служити Ренлі, а тепер...
Не те щоб вона там була єдиною жінкою. Навіть повії, що тягалися за обозом, були гарніші за неї, а в замку, де щовечора лорд Тайрел пригощав короля Ренлі, високородні панни й чарівні леді танцювали під гру волинок, ріжків і ліри. «Чого ви всі до мене такі добрі? — кортіло Брієнні заверещати щоразу, коли незнайомий лицар робив їй комплімент.— Чого вам треба?»
Одного дня Рендил Тарлі розкрив загадку, приславши по неї двох своїх вояків, щоб запросити до себе в шатро. Його молодший син Дикон підслухав, як реготалися четверо лицарів, сідлаючи коней, і переказав лорду-батькові їхні слова.
Вони побилися об заклад.
Почалося все з трьох молодших лицарів, розповів лорд,— Амброза, Буші й Гайла Ганта, що належали до його власної замкової варти. Та плітки покотилися табором, і до гри долучилися й інші. До змагання можна було приєднатися, заклавши золотий дракон, і в кінці всю суму мав отримати той, кому вдасться позбавити Брієнну цноти.
«Я цьому змаганню поклав край,— сказав їй Тарлі.— Деякі з цих... змагальників... не такі шляхетні, як інші, а ставки щодня зростали. Ще кілька днів — і хтось із них вирішив би домогтися перемоги силою».
«Але ж вони лицарі,— вражено мовила Брієнна,— помазані лицарі».
«І шляхтичі. Ви самі винні».
Від цього звинувачення вона аж скулилася.
«Та я б у житті... мілорде, я ніколи їх не заохочувала».
«Ваша присутність тут їх заохочувала. Якщо жінка поводиться як табірна повія, то нехай не ображається, коли до неї так і ставляться. Військо на війні — не місце для панни. Якщо бодай трішки цінуєте свою дівочу честь чи честь свого дому, скидайте кольчугу, повертайтеся додому й моліть батька знайти вам чоловіка».
«Я приїхала сюди воювати,— не здавалася Брієнна.— Стати лицарем».
«Боги для війни створили чоловіків, а жінок — щоб родили дітей,— сказав на це Рендил Тарлі.— Жіноча війна — на породільній постелі».
...Хтось спускався сходами в пивницю. Коли у «Смердючу гуску» зайшов обдертий, худий і гостролиций чоловік з масним каштановим чубом, Брієнна відставила вино. На тайроських моряків він кинув короткий погляд, на Брієнні затримав очі довше, а тоді пішов до шинквасу.
— Вина,— мовив він,— і не ті твої кінські сцяки, спасибі.
Жінка, глянувши на Брієнну, кивнула.
— Я вам поставлю вино,— гукнула дівчина,— якщо згодитеся перекинутися зі мною слівцем.
Чоловік обвів її сторожким поглядом.
— Слівцем? Я знаю багато слів,— він присів на ослінчик
