Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Ірено... Ви ж прекрасно знаєте, хто я. Навіщо ви обманюєте себе, кажучи мені... про почуття?
— Про любов до дитини, — сказала вона машинально.
— Штамп, Ірено. Мати не любить своєї дитини, поки не побачить її, поки не намучиться з нею, поки не звикне. Але в суспільстві так усталилось — мати буцімто любить своє дитя просто-таки з моменту зачаття... Це доречно. Бо викликає корисні для дитини емоції. Але не мучте себе — після пологів вам буде глибоко на неї наплювати... Запитайте у Ніка. Він цих породіль бачив-перебачив...
— Я згодна, Яне.
— Що?
— Я згодна, якщо ви мене залишите «на загальних підставах».
Він заглянув їй в обличчя. Обережно прибрав руку; підвівся, пройшовся кімнатою, Ірені здалося, що він розчарований.
— Отже, по руках, Яне?
Він покосував на неї майже із жалістю.
— Домовилися?..
Семироль зупинився навпроти. Деякий час дивився на неї, і вона, не бачачи в напівтемряві його очей, відчувала цей погляд, як націлений в обличчя більярдний кий.
— Ні, Ірено. Мене засмучує... хоча водночас і тішить ваша готовність до самопожертви, але дитина буде МОЯ. Я ні з ким не буду її ділити — ви вже вибачайте...
Ірена дивилася на стелаж із книгами. Корінці — темні, світлі, в суперобкладинках, із позолотою — їй здалося, що на неї дивиться з темряви переповнений партер, який зачаїв подих. А вона на сцені — і забула всі слова...
— ...І вона буде гемоглобінозалежна, Ірено. Одного цього... досить, щоб ваша материнська прив’язаність переродилася в патологію — адже так?..
* * *Досі вона ніколи не бувала у флігелі. Якийсь час вагалася — двері були однакові. Вона ніяк не могла вирішити, в які з них постукати; потім, подумки плюнувши, постукала в перші-ліпші — й не помилилася.
— Хто? — Нік, схоже, не чекав гостей. І, більше того — мабуть, не бажав нікого бачити.
— Це я, — сказала вона якомога недбаліше.
— Що?!
Двері відчинилися після деякого вагання — й Ірена без дозволу переступила поріг.
Щось на кшталт кімнати у студентському гуртожитку. Ретельно прибраний стіл, і тільки на краю його — рівний стос книжок, навіть не стос — а вежа, пружна і рухома, ніби сейсмостійкий хмарочос.
Ірена повернула голову.
Зім’ята постіль. Білий язик простирадла, що виглядає з-під недбало накинутого пледа.
Над ліжком тонка рамка. Двоє дитячих облич — хлопчики, невловно схожі один на одного, вилицюваті й світлошкірі, одному десь років вісім, другому п’ять...
Вона швидко відвела очі — розглядати фотографію здалось їй недоречним.
— Ви говорили з Семиролем? — неголосно запитав Нік.
Тут, у кімнаті, він здавався зовсім іншим — вона зловила себе на думці, що ніколи досі не бачила його в м’ятій сорочці...
Вона погладила шорстку спинку стільця:
— Яка ймовірність того, що моя дитина НЕ БУДЕ вампіром?
Нік зітхнув, витягнув із кишені свій шовковий шарф, недбало накинув на шию.
— Гадаю, при тім Ян не перестане її любити... Бачите, вони дуже уважно ставляться до потомства. Гемоглобінозалежна дитина потребує спеціального... нагляду... харчування...
— Він буде давати моїй дитині... поїти її...
— Ірено, вам не можна хвилюватись... Сядьте. Ось сюди, на стілець.
Навіть не дивлячись на фотографію, вона відчувала погляди хлопчиків — старший усміхався, молодший був серйозний.
— Ніку. Я НЕ МОЖУ більше тут залишатися!
— Я дам вам таблетку... Тільки заспокойтеся. Залишилося трохи більше півроку...
— Ніку, я не залишу тут свою дитину! Ви допомагаєте мені тікати — або я поскаржуся Семиролю на ваші... домагання. Я зумію зробити це так, що він повірить... Тим більше що...
Він усміхнувся — силувано, мовби виправдовуючись. Розвів руками:
— Ірено, я вже нічого не боюся... Свою смерть я давно пережив. Чужу бачив у багатьох варіантах. Втрачати мені нічого... Ян знає про мене геть усе. Ви даремно прийшли...
Вона повернула голову. Хлопчики на фотографії умить спіймали її погляд.
Старший — базіка, як тато. Пустун і базіка. Але молодший більше скидався на того Ніка, який серйозний...
«Ви помиляєтесь, — сказала вона пошепки. — Але... моделятор вам суддя».
* * *Її спроби випрохати для себе поїздку до міста не мали успіху. Більше того — не мали жодного шансу на успіх.
Семироль провів тривалу бесіду з Ніком — про що вони говорили, Ірена не знала.
Нік тепер уникав її. Тобто ззовні все нібито залишалось, як і раніше: щоденна прогулянка під наглядом лікаря, розмови ні про що, а частіше — важке мовчання...
Семироль був відсутній часто й подовгу. Сіт із Ельзою переживали, мабуть, подобу медового місяця. Ірена перестала дбати
