Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

П'ята година ранку на півночі по праву вважалася часом демонів. Навіть в літній сезон сонце тут сходило не раніше сьомої, слугуючи для місцевих жителів найкращим годинником.

Люди прокидалися рано вранці, але на вулиці виходили не раніше, ніж перші промені проб'ються крізь туман. Нечисть тут почувалася вільною, розгулюючи в нічній темряві повноправними володарями. До селян чи містян потойбічні істоти не лізли, зберігаючи холодний нейтралітет, через який неодмінно відступали зі сходом сонця.

Якби не це – солдати давно б винищили небезпечних співмешканців. Та ще в часи перших королів було прийнято рішення не чіпати нечистих – вони слугували чудовим захистом від можливих ворогів з океану чи близьких кордонів.

Це вигідніше, аніж будувати ще з десяток фортець та відправляти солдат на захист рідких сел. Північна частина Роросу не була густо заселеною через холодний клімат та кам'янистий ґрунт. Здебільшого, тут селилися сім'ї шахтарів та мисливців, а де-не-де зводили чималі кузні для виготовлення холодної зброї, що приносили неабиякий дохід графу Далевиду.

Шахти тут зустрічалися не рідко – навпаки, за останні десять років їх з'явилося ще більше. Нещодавно навіть виявили невідому руду з дивними властивостями, через що власники не поспішали розповсюджувати її в торговлі. Поки що королівські маги перевіряли знахідку, аби впевнитись, що використання руди буде безпечним.

Залога, що височіла неприступною фортецею над глибоким урвищем з півдня, вночі виглядала загрозливо. Вздовж кам'яних стін навколо всієї території тягнувся ледь помітний візерунок, що слугував основою магічного бар'єру. Нечисть не насмілювалася підійти до високої огорожі.

В годину демонів, за розповідями місцевих жителів, на полювання виходили найсильніші з потойбічних істот. Інші нечисті старалися не траплятися тим на очі, завбачливо відступаючи в ліс чи повертаючись до трясовини.

В житловому корпусі було тихо. Солдати спали, відпочиваючи після важкого дня, і тільки чергові на оглядових вежах задумливо вглядалися в темні околиці.

Спали навіть коні в стійлах, тож нічну тишу зараз порушував лише дощ. Грім та блискавиці відступили годину тому – навіть злива послабшала, всупереч усім прогнозам.

Задрімав і черговий лікар разом з помічницею, коли магічні ліхтарі в коридорах моторошно блимнули. Стінами ковзнули короткі тіні, що швидко розсіялися під світлом ламп.

Сни Реквієм, які до цього оберігав чужий вогонь, раптом прогнала тривога. Крізь дрімоту розвідниця відчула небезпеку та чужий, уважний погляд, через який не могла розслабитися. Але й вирватися з виміру сновидінь було важко.

Давні спогади підібралися дуже близько, спалахуючи в свідомості то кам'яною катівнею, то багряною кров'ю. Вона розтікалася калюжою по дорогому мармуру на підлозі та залишала темні плями на вишуканих вбраннях.

– Ти не вберегла навіть брата, – рідний голос, що завжди благав тікати, вперше вимовив такі жорстокі слова.

Він не давав прокинутись, змушуючи дівчину завмерти й по-дитячому закрити вуха долонями. Це не допомагало – голос йшов з глибин підсвідомого, висвічуючи власні хвилювання та вбивчу провину.

– З тебе зовсім ніякої користі. Було б краще, якби вижив Гнат, а не ти.

Гнат був рідним братом Реквієм. Його місце й тіло, тринадцять років тому, остаточно зайняв Гар, що зберіг не лише людські спогади, а й, здавалося, почуття.

Дівчина майже опустила руки, припиняючи боротися з кошмаром, що нашіптував приховані від самої себе думки, коли раптом темрява відступила. Розвідниця жадібно вдихнула повітря, широко розплющивши очі й досі не вірячи, що реалістичне жахіття виявилося просто сном.

Моторошна драговина з черговими видіннями минулого відступила. Довелося зосередитися на диханні, щоб остаточно заспокоїтися. Зусиллям волі дівчина стримала сльози, не дозволяючи собі зайву слабкість навіть на самоті.

Вона не вважала, що гідна співчуття, тож навіть Мстивою не розповідала про кошмари. Знала, що дідусь не залишить це просто так – ймовірно, він би пішов багато на що, тільки б звільнити її від давнього тягаря.

– Треба ж, – раптом прозвучав хрипкий, неприємний голос зовсім поряд, – а ти не така вже холоднокровна, якою намагаєшся себе показати.

Різко озирнувшись до непоміченого гостя, Реквієм сіла в ліжку, одразу привалившись до стіни. Що ж, почувалася вона вже краще, якщо не зважати на втому та огидну слабкість. Зараз білявка не могла б навіть захиститися, що вже казати про повноцінний бій – відкат забирав останні сили.

Генерал-поручник розслаблено сидів на стільці неподалік, задумливо оглядаючи дівчину. Саме його погляд вона відчувала крізь сон і мимоволі смикнула плечима, намагаючись скинути неприємне відчуття.

Навіть не озираючись, Вієм помітила неабиякий фон захисних знаків, що повністю огортали палату. Тут вони були лише вдвох, але білявка знала – ззовні ніхто не проб'ється всередину, поки Зенон цього не захоче.

– Що з Йор? – рівним, майже байдужим голосом запитав чоловік.

Спохмурнівши, дівчина напружилася. Якщо здогадки були вірними – сказана у відповідь напівправда могла коштувати їй життя.

– Чому ви не запитаєте підполковника? – глухо вимовила у відповідь.

Не ввічливо і не за статутом так спілкуватися з генералом, але Реквієм настільки втомилася слідкувати за тоном та контролювати кожне слово, що навіть не звернула на це увагу. Все ж, Зенон також не чекав ранку, тож зараз здавався ще більш підозрілим.

– Давай без вистав, Рем, – інтонація раптом змінилася, стаючи приємно-мелодійною, що геть не личило Власію. Наступні слова були сказані вже зовсім жіночим голосом: – я дала вдосталь підказок. Не вдавай, що не впізнаєш мене.

Розвідниця напружилася. Їй абсолютно не подобалася поведінка Кальк, як і зайва демонстрація, не притаманна професійним шпигунам. Здавалося, вся вистава з генерал-поручником, яку влаштувала ця жінка, була розрахована лише на одного глядача.

І Вієм не подобалося саме усвідомлення, що глядачкою обрали її. Отже, Ос зацікавився нею значно раніше. І поява Йор біля Херета вже навіть трохи не здавалася випадковою. Реквієм випробовували, гралися, мов зі сліпим кошеням, а зараз... вона шкірою відчувала чуже невдоволення.