Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Магічні ліхтарі завбачливо освічували розмитий тракт, а штурмовики стиха обговорювали щось своє. В той же час, Івор з Велетом замислились про нещодавні події, але якщо підполковник думав про таємне підселення титана та планував подальші дії, то Переяр відчував провину.

Здавалося, все закінчилося досить добре, хоча розвідницький загін і поніс втрати. Але ж він знав, що розвідка прямує просто в пастку. І все одно промовчав про підозри щодо Власія, як і просила Реквієм.

Якби їм не вдалося здолати змія – саме лиш викриття Зенона обійшлося б дуже дорого. Все ж, штурмовик був певен, що завжди можна знайти інший спосіб викрити зрадника. Не підставляючись так сильно та не ризикуючи власним життям.

Проте, Велет навіть не здогадувався, скільки всього ставила на розіграну карту сама розвідниця. Дівчина наважилась ризикнути усім і змогла трохи змінити положення фігур на політичній дошці.

Ізбор теж думав про це. Спочатку підполковник дійсно вважав, що Вієм намагалася зрівняти сили армії проти титана, але зараз... Якщо подумати, в її віці він не був таким свідомим. Ризикувати задля подвигів та слави – це було звичною та благородною справою в кругах аристократії.

Але ризикувати життям задля реальних змін, які можуть призвести до будь-яких наслідків... Так, це було сміливо, а ще – дивно. Реквієм усвідомлювала, що розповідати про підселення суті Йор в тіло підполковника небезпечно. Більше того – сама наполягала на мовчанні.

Тобто, зараз Івор не міг скористатися отриманою силою на благо країни чи армії, або бодай розповісти про неї – він міг втратити голову. І виходило, що вигідне положення в усіх цих подіях займав лише Йор.

Втручання Реквієм неодмінно приверне увагу булавної старшини та генеральної верхівки. Мабуть, якби вони поставилися до молодої розвідниці серйозно на самому початку, після бою зі Станом – до Вієм пригледілися б ще раніше.

– Як вийшло, що порожня простолюдинка виявилася найзагадковішою з усього загону? – ледь чутно зітхнув Івор. – Чорний ринок, звісно...

Чоловік насмішкувато пирхнув. Хіба могло підпілля володіти інформацією, про яку не знали навіть в головному штабі? Проте... щось в цьому було.

Замислившись, підполковник згадав, що зустріч зі Станом відбулася на території одного з аристократів. Маєток на набережній, за межами столиці... Можливо, відступники справді пов'язані з Ос набагато сильніше, ніж армія здатна усвідомити.

– Але ж і чортівня відбувається, – майже прошепотів він. Благо, через шум дощу солдати не чули його слів.

Ніби на зло, зараз Івор не міг запитати про власні здогадки у Йор. Титанові довелося приспати свою свідомість, щоб маги поряд не запідозрили зайвого. Не відомо, чи присутність змія зможуть відчути, але ризикувати навіть в дрібницях не хотілося.

До того ж, якщо старий Колодар правий і в армії є шпигуни – тими запросто могли виявитися самі титани. І якщо це так, то справи геть кепські – Івор припускав, що представники Ос здатні відчути собі подібних. А от людям виявити титана в людській подобі було майже неможливо, в разі його маскування.

До північної залоги їхній загін дістався вже близько півночі. На оглядових вежах горіли вогні, а відповідальні чергові одразу помітили наближення вершників.

Побачивши в повітрі магічний символ Іринея – штурмовики більше не чекали, одразу відчиняючи ворота. Не хотілося привертати увагу генерал-поручника та його найманців, але, попри всі старання решти смертників – зниклих виявили вже за півгодини відсутності.

Та зараз це не мало значення, адже вилазка була успішною. Їм вдалося повернути розвідників живими і майже цілими.

– З поверненням, – усміхнувся черговий штурмовик, коли Іриней зупинився поряд, щоб відмітити новоприбулих в журналі. – Що з титаном?

Помітивши палку цікавість в очах підлеглого, Олесь гмикнув. Похитав головою, але таки кивнув в бік Ізбора та сплячої Реквієм:

– Ці двоє його завалили. Там лише обгризений скелет змія залишився.

– Жартуєш? – спантеличено вигукнув другий черговий, прислухавшись до розмови. – Розвідка завалила одного з Ос? Вдвох?!

– Сам здивувався. Цілком можливо, що вони б і без нашого втручання впоралися. Все, більше не відволікаю, всі подробиці завтра.

Чергові перезирнулися. Усвідомлювали, що покидати вежі не можна до кінця зміни, тож з зітханням піднялися назад. Треба дочекатися завтрашнього дня і все розпитати.

Солдати теж не збиралися дарма затримуватися під дощем, тож, відвівши коней – попрямували до житлового корпусу. Усім хотілося відпочити та вже завтра обдумати ситуацію, що склалася, але не всі могли собі це дозволити.

Серед останніх виявилися Велет, що одразу повернув до цілительського крила, та Ізбор з Іринеєм. Переяр передав сплячу Реквієм черговому лікарю, якого зустрів посеред коридору. Той виглядав втомленим, але миттєво зібрався, тільки-но помітивши постраждалу на руках штурмовика.

– Опусти її на ліжко, – кинув худий чоловік з темними колами під очима. Вони саме пройшли до вільної палати з трьома вузькими ліжками на високих ніжках. – Схоже, стан зараз задовільний. Можеш прибрати стихійний полог.

– Він заважає? – запитав Велет, адже знав – ні, закляття підтримки не завадить лікуванню. Навпаки, його часто використовували на полі бою, коли лікарі не встигали допомогти пораненим вчасно.

– Ні, але з тебе тягтиме енергію, – лікар знизав плечима. Його справа запропонувати, а чи скористається парубок порадою – чоловіка мало хвилювало.

– Не страшно.

– Як знаєш, – цілитель махнув рукою та покликав сонну помічницю. – Ходімо, нам ще треба заповнити журнал. Вельма поки що переодягне дівчинку та прочистить рани.

Штурмовик не заперечував, мовчки покинув палату слідом за чоловіком. До Вієм одразу наблизилася повнотіла жінка, прийнявшись обережно знімати брудний одяг.

Опинившись біля столу чергового, що стояв на вході до лазарету, лікар розгорнув журнал і почав щось записувати.

– Як звати дівчину?