Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Мужності у мене нема, то й нема що втрачати, — мовив Фродо, — та зараз я не хвилююся. Просто розкажи про моїх друзів, розкажи кінець пригоди біля Броду, і мені цього вистачить. Потім я, напевно, посплю; та доки всього не почую, не склеплю повік.
Ґандалф підсунув крісло до ліжка й уважно подивився на Фродо. Обличчя гобіта порожевіло, очі були ясні й дивились уважно. Він усміхався, і здавалося, з ним усе гаразд. Але око чарівника помітило невеличку зміну, що сталася з Фродо, мовби натяк на прозорість, особливо в його лівій руці, яка лежала на покривалі.
«Цього слід було сподіватися, — подумав Ґандалф. — Він не пройшов іще й половини шляху, і що з ним станеться до кінця, того навіть Елронд не передбачить. Нічого злого, сподіваюся. Для очей, які здатні бачити, він може стати мов склянка, наповнена чистим світлом».
— Ти чудово виглядаєш, — сказав він уголос. — Я ризикну оповісти коротку історію, не попросивши дозволу в Елронда. Та май на увазі — зовсім коротку, — а потім мусиш заснути. Наскільки я зрозумів, трапилось усе так. Щойно ти кинувся навтьоки, Вершники помчали за тобою. Допомоги коней вони не потребували, бо вже бачили тебе самі: ти був на порозі їхнього світу. А ще їх притягував Перстень. Твої друзі відскочили вбік, геть із дороги, інакше би їх затоптали. Вони знали, що тебе не врятує нічого, якщо тільки не білий кінь. Вершники скакали надто швидко, і було їх надто багато. Пішо навіть Ґлорфіндель із Араґорном не вистояли би проти всіх Дев'ятьох разом.
Коли Примари Персня промчали, твої друзі побігли слідом. Неподалік від Броду біля дороги є неглибокий виярок, прикритий сухими деревцями. Там вони поспіхом розклали вогнище; Ґлорфіндель знав, що як тільки Вершники поткнуться у воду, підніметься повінь, і тоді йому доведеться мати справу з тими, хто залишиться на березі. У ту мить, коли вода піднялася, він кинувся вперед, а за ним Араґорн і гобіти з палаючими головешками. Затиснуті між вогнем і водою, бачачи ельфійського витязя в його гніві, Вершники розгубились, і коні їхні знавісніли. Трьох віднесло першою хвилею потоку; решту затягли і скинули у воду їхні ж коні.
— І це кінець Чорних Вершників? — запитав Фродо.
— Ні, — відповів Ґандалф. — їхні коні, напевно, загинули, а без них Вершники — каліки. Та самих Примар так легко не знищити. Однак сьогодні їх не треба боятися. Коли повінь зійшла, твої друзі перейшли ріку і знайшли тебе на березі: ти лежав долілиць, а під тобою — розколений меч. Поряд насторожі стояв кінь. Ти був блідий і холодний, і вони боялися, що ти помер або й гірше. Потім їх зустріли ельфи Елронда і повільно віднесли тебе до Рівендолу.
— А хто наслав повінь? — запитав Фродо.
— Елронд, — відповів Ґандалф. — Ріка цієї долини під його владою, і коли потрібно перекрити Брід, він може підняти води. Як тільки ватаг Примар Персня ступив у воду, ріка збурилася. Чесно кажучи, від себе я також додав дещо: ти, можливо, не помітив, але деякі хвилі набули форм великих білих коней зі сяйливими білими вершниками, а вода котила валуни за валунами. На якусь мить я навіть перелякався, що ми звільнили надто шалену лють, і повінь вийде з-під влади і змиє всіх вас. У водах, що сходять зі снігів Імлистих Гір, чаїться велика сила.
— Так, тепер я все пригадав, — сказав Фродо, — страшенний гуркіт. Мені здавалося, що я тонув, і всі друзі, і вороги також… Але зараз ми у безпеці!
Ґандалф кинув на Фродо швидкий погляд, але той заплющив очі.
— Так, зараз ви всі у безпеці. Незабаром будуть великий бенкет і свято на честь перемоги біля Бруїненського Броду, і всі ви сидітимете на почесних місцях.
— Чудово! — втішився Фродо. — Прекрасно, що Елронд і Ґлорфіндель, і такі високі особи, не кажучи вже про Бурлаку, так за нас турбуються і виявляють таку прихильність.
— Ну, на те є кілька причин, — усміхнувся Ґандалф. — Одна з них — я сам. Друга — Перстень: адже ти несеш Перстень. І ти спадкоємець Більбо — того, хто знайшов Перстень.
— Дорогий Більбо! — сонно пробурмотів Фродо. — Хотів би я знати, де він. Був би він тут і послухав усе це, ото би посміявся. Корова — стриб і скік! А бідні старі тролі!.. — і з цими словами він міцно заснув.
Фродо перебував у безпеці в Останньому Прихистку на схід від Моря. Цей будинок був, як давним-давно розповідав Більбо, «досконалим домом для кожного, хто хоче поїсти, поспати чи порозказувати історії, чи поспівати або ж просто посидіти чи подумати, а можна всього потрохи». Саме лише перебування в цьому домі лікувало від утоми, страху та печалі.
Під вечір Фродо знову прокинувся і зрозумів, що вже не хоче відпочивати чи спати, а бажає їсти-пити, може, й поспівати, а потім послухати різні історії. Він виліз із ліжка і виявив, що рука служить йому майже так само, як колись. Поряд лежало нове вбрання з зеленої тканини, яке добре йому пасувало. Поглянувши в дзеркало, він, проте, перелякався: його зображення було набагато худіше за те, яке він пам'ятав, радше схоже на того юного небожа Більбо, який ходив у мандри зі своїм дядечком у Ширі; очі його дивилися задумливо.
— Так, відколи ти востаннє визирав із дзеркала, ти щось таки та побачив, — сказав він до свого відображення. — Але зараз — на чабану! — Він розправив плечі й засвистів якусь мелодію.
Цієї миті у двері постукали, й увійшов Сем. Він підбіг до Фродо й узяв його за ліву руку, незграбно та сором'язливо. Ніжно її погладив, а тоді зашарівся і поспіхом відвернувся. Привіт, Семе! — сказав Фродо.
— Вона тепла! — мовив Сем. — Тобто ваша рука, пане Фродо. А була така холодна. Слава і хвала! — очі його засяяли, він крутнувся і іатанцював. — Я такий радий, що ви вже на ногах і при тямі, пане! Ґандалф попросив мене подивитися, чи ви готові зійти до всіх, а я думав, що він жартує.
— Я готовий. Ходімо пошукаймо решту Загону!
— Я можу
