Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

– Навіщо?

– Щоб принести в жертву.

– Ти говориш про молодих і красивих жінок? Але звідки ти це знаєш? Утім, – тільки тепер Кадмас звернув увагу на її сполотніле  обличчя і невпевнений голос, – Може, ти голодна? Ти виглядаєш виснаженою.

– У тебе є вода? – запитала Оейде.

– Ось візьми, – він простягнув їй флягу.

Вона зробила невеликий ковток. Вода була свіжою, холодною. Ця пауза потрібна була їй, щоб подумати, що робити далі. І вона зважилася.

– Мабуть, я зумію тобі допомогти, – нарешті повільно проговорила вона і запитала: – Де її викрали?

– Досить далеко. По той бік боліт є дубовий гай, ось там усе й сталося. 

– І ти на самоті  вирушив  на її пошуки?

–  Так,  бо подумав, що немає часу чекати. 

– Хіба це не небезпечно?

– Для мене ні, – різко відповів він і змінив тему розмови, – То як, ти кажеш, тебе звати? 

– Дійя, – не зволікаючи, повторила  Оейде.

– А мене –  Кадмас. Звідки ж ти, Дійє?

Вона машинально пригладила волосся. Розуміла, що чоловік бачить у ній лише літню, втомлену жінку з потемнілим, обвітреним обличчям і зморшками навколо очей, і від цього їй ставало  дуже боляче й прикро. 

Зізнатися, що вона і є Оейде, його наречена, яка потрапила під вплив якоїсь страшної магії, вона не наважилася,  бо не до нестями  боялася побачити жалість і огиду в його очах.

– Тут неподалік людське поселення, – відповіла вона невизначено. 

– То ти звідти? У тебе там  сім'я?  

– Ні, ні, я одна, у мене нікого немає, я... нещодавно там оселилася.  

– То ти зможеш мені допомогти? Ти обмовилася, ніби тут часто викрадають людей.

– Так. Думаю, що твою наречену теж викрали, щоб принести в жертву. Коли це сталося?

– Може два або три дні тому, я не впевнений... 

– Тоді вона ще може бути жива, – відповіла Оейде, стараючись, щоб голос не тремтів.

Їй дуже неприємно було приховувати від Кадмаса правду, але швидко все зваживши, дівчина зрозуміла, що іншого виходу в неї поки що немає.

– Твої слова дають мені надію! – тихо промовив той, насупивши брови.

Оейде нишком розглядала його обличчя і не переставала захоплюватися. 

Нехай на пошуки він відправився не  заради кохання, а з обов’язку, але все ж він поїхав, ні на мить не замислився, чи потрібно йому це взагалі.

Те відчайдушне, щире почуття, яке вона відчула до Кадмаса на межі смерті, не знаючи про нього нічого, і яке згодом притупилося, тепер, набувши цілком реальних і таких привабливих рис, спалахнуло з новою силою. Так невже їй судилося втрати назавжди надію на щастя з коханим? 

Оейде торкнулася руки Кадмаса  і вскинула на нього палаючи очи.

– Візьми мене з собою на пошуки. Я знаю, де може бути твоя наречена...