Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

– Що тебе турбує, Ятлег? Пора б відпочивати, завтра день полювання...

– Не полишають думки про цю жінку... Хіба так уже й важливо, хто вона.  Та й іти їй, напевно, нікуди!

Діти вже повечеряли і спали в невеликій комірчині за кухнею.  

Свіла, сидячи на підлозі, товкла березову кору, орудуючи обточеним каменем із силою і спритністю, вражаючими для її віку.

– Про що ти думаєш?  

Чоловік зціпив долоні і почав міряти маленьку кімнату неспокійними кроками.

– Вона, начебто, нічого... Ти звернула увагу, яке міцне у неї тіло?  Мені потрібна жінка, а дітям потрібна мати. Я надто довго був сам, після того як...

Він сумно зітхнув. Два роки тому його дружину загриз у лісі ведмідь. Коли ведмедя вбили, то він уже встиг скалічити тіло нещасної так, що її майже неможливо було впізнати.   

Свіла спохмурніла, продовжуючи товкти  кору, розтирати її в пил.

– А чи захоче вона?

– Навіщо їй відмовлятися!  Вона блукала лісом сама, – Ятлег усміхнувся власним думкам і схвильовано потер долоні, – До того ж я не збираюся говорити з нею про це відразу. Нехай обживеться якийсь час, до дітей звикне, до мене... Втомився я бути на самоті...

Він відступив у темряву і почав вдивлятися в закуток, де спала Оейде. Світло від вогнища ледь проникало сюди.

Вона лежала на боці, повернувшись обличчям до стіни і не рухалася. Дихання її було рівним і спокійним. Короткий плащ прикривав ноги до стегон. 

Ятлег помилувався вигином її спини, і тьмяний відблиск на її шиї привів чоловіка в такий трепет, що в нього запаморочилося в голові. Він негайно  подумав про те, що, можливо, ця жінка народить йому ще дітей.

Велика сім'я – не  тягар, тутешні ліси багаті на всяку їжу, голоду можна не боятися, зате буде, кому подбати і про його старість. 

Сповнений таких приємних буденних думок, він відступив від ліжка Оейде і з мрійливою усмішкою глянув на Свілу. 

– І все ж, що швидше вона дасть мені відповідь, то краще. Сподіваюся, вранці вона почуватиметься добре. То нехай візьметься за якусь легку роботу.

– Не будь занадто наполегливим, – сказала Свіла, – інакше злякаєш наречену. 

– Може, ти з нею поговориш? – дивлячись на матір відданими, натхненними очима попросив Ятлег.

– Про що бажаєш дізнатися?

– Жінка жінку краще зрозуміє.   Розпитай її ласкаво, раптом вона тобі розповість що-небудь про себе...

– Добре. Попрошу допомогти мені з їжею... Але все ж не надто сподівайся! Ти бачив її поставу, бачив ту гордовито піднесену голову? Ця відрізняється від наших жінок, як вода відрізняється від вогню. Вона не зігнута важкою роботою, її кроки легкі, невагомі, незважаючи на втому. Вона може виявитися не такою простою, синку...

– Може, ти й маєш рацію, але я все ж хочу спробувати...  

Оейде розплющила очі. Попри те, що заснула миттєво, вона прокинулася за короткий час, немов щось штовхнуло її в  самісіньке серце, почула розмову чоловіка та його матері, потім кроки – і, спрямований на неї, полум'яний погляд.

Оейде нічим не видала себе, прикинулася сплячою. Порив чоловіка був їй неприємний, але вона прекрасно усвідомлювала, що  отака, у брудному рваному одязі, з коротким сплутаним волоссям і постарілим обличчям вона й сама виглядає наче жінка людського племені. Бабця  виявилася мудрою, здогадалася, що все може бути набагато складніше... 

Але відкривати незнайомим людям своє ім'я, своє становище і свої біди Оейде не збиралася. До того ж вона й гадки не мала, що з нею  може трапитися далі, бо й уяви не мала, куди йти і де шукати допомоги.

Прагнути до берегів Великої річки – то затія  безглузда.  Навіть якщо їй вдасться довести, що вона Оейде, дочка північних чаклунів, у такому вигляді її ніхто заміж не візьме. Але ж жителі Променистих берегів – великі чарівники! Невже вони не зуміють розпізнати її і повернути їй справжній вигляд? Тільки ось чи захочуть? Оейде ледь чутно зітхнула. Бо, щоб забрати у неї молодість була застосована магія крові, а вона дуже примхлива і непередбачувана. 

Чи не краще спробувати повернутися додому? Мати і батько, напевно, впізнають  її і приймуть. 

Але шлях на самоті через дрімучі ліси, повні невідомих небезпек, лякав її. Вона боялася всього, але більше за все, мабуть, боялася вона знову потрапити в лапи Агілі.

То невже в неї немає вибору, окрім як залишитися в цьому дивному людському поселенні і стати втіхою для чоловіка, який набагато старший за неї?

Безумовно, вона дуже вдячна йому за допомогу, але якщо їй вдасться вирватися з цієї халепи, вона зможе віддячити йому інакше і більш щедро.   

У якусь мить Оейді захотілося встати, вийти і розповісти людям всю правду про себе. Може, вони тоді зуміють допомогти їй дістатися дому. Але дівчина тихенько похитала головою, сперечаючись сама з собою. Ні, через кілька днів вона сама піде звідси. Їй просто потрібно ще трохи часу. Поки вона ще занадто слабка.

Нарешті всі голоси в домі зупинилися. Лише десь під дахом тихенько гудів вітер і в кутку обережно шаруділо, немов якийсь маленький звір рив нору.