Страта - Марина та Сергій Дяченко

Семироль мовчав.

— Що ви зі мною зробите? — запитала вона безнадійно. — Якщо я все-таки шизофренічка?.. Ви помилилися в мені, Яне. А найвірніше — вам треба було набрати відразу кілька жінок, запліднити їх усіх і з численного потомства вибрати найбільш вдалу особину... А інших...

Він затулив їй рота долонею. Долоня була вузька і тверда; Ірена щокою втулилася в ґудзик на його сорочці і знову відчула биття його серця — але тепер, хоч як не дивно, пульс Семироля був частіший, ніж у Анджея Кромара, майже такий, як у нормальної людини...

— Ірено... Не треба. ВІН може почути...

Його рука лягла їй на живіт. Ірена завмерла — дотик був приємним.

Минали хвилини.

Вона не пручалась. Опустилася на подушки, дозволяючи робити з собою все, що завгодно...

Безсоромно вдивлялися люстра, настільна лампа і торшер.

— Усміхаєтесь, Ірено?

— Непристойно ж... При дитині...

Він торкнувся її губ. Уперше.

— Ви смієтесь, Ірено?

— Зазвичай починають із поцілунків, а ми... закінчуємо...

— Ну, до завершення нам іще далеко...

То що ж, — він зрозумів? Усе-таки ПОВІРИВ їй? Чи... Вона заплющила очі.

Нехай. Не має значення.

Вранці вона боролася з нудотою. Нічого не хотілося робити, повість так і залишилася — без закінчення...

Нік панькався з нею, як нянька. Сипав компліментами. Розважав. Дістав звідкілясь детальний медичний фільм про внутрішньоутробне життя плоду. Спершу Ірена кривилась — але цікавість перемогла, тим більше що фільм виявився в чомусь навіть естетським.

Дні. Тижні. Місяці. Страшнувата на вигляд, непропорційна істота плавала вниз головою всередині власного червоного космосу, росла, утворювала відбитки пальців, вії, мочки вух, нігті...

Ірена дивилася, час від часу недовірливо торкаючись власного живота.

Дні видалися сонячні, на щоденну прогулянку вона виходила в темних окулярах на пів обличчя.

Чорна стрічка на кострубатій сосні вицвіла і стала бурою. Іноді до сосни, ніби до могили, приходила Ельза. Ось як сьогодні.

Ірена сиділа на стовбурі поваленого дерева, на пухнастому пледі, згорнувши в кілька шарів. Далі йти було нікуди — хіба що дертися по камінню, проти чого Нік категорично заперечував...

Зате тут, на кам’янистому майданчику, захищеному від вітру з усіх боків, було затишно, як у парку.

Або як у прогулянковому дворику якоїсь тюрми...

Далеко внизу, біля кострубатої сосни, стояла замислено Ельза.

— Ніку...

— Авжеж, я розумію, про що ви думаєте... Справді — бідолаха. Найсумніше... Я скажу обурливу річ, але якби щось подібне сталося з Сітом — Ельза точнісінько так зберігала б його пам’ять. Ненавиділа б Троша... Знаєте, Ірено... Уявіть собі — вона така романтична, наша Ельза, хоча в житті, напевно, зроду не прочитала жодного любовного роману... Вочевидь, вона весь час намагається довести собі, що вміє любити не згірше за інших — вірно і віддано...

Ірена помовчала. Доктор звично базікав, розважаючи її, трохи провокуючи, але за словами його відчувалось невисловлене, воно стояло, не вважаючи за потрібне навіть сховатись, у цілковитій упевненості, що Ірена, захоплена історією Ельзи, не зверне на нього ніякої уваги...

— Отже, ви як доктор винесли вердикт: Ельза любити не вміє?

Питання прозвучало по-ідіотськи серйозно. Нік зітхнув:

— Ну, корів чи звірят... дуже любить. По-справжньому.

Ірена згадала Ельзин монолог у коморі. Палка розмова про любов із фотографією кіноактора — підійшла б для десятирічної дівчинки, а не...

— Ніку... а у вас із нею щось було?

Ельза простувала до хвіртки. Останнім часом вона перестала по-старечому горбитись, трималася прямо і навіть деколи всміхалась, як раніше...

— Звичайно, — відповів лікар після паузи. — Коли вона тільки з’явилася тут... я її заспокоював, адаптував і лікував. І вона уявила, ще любить мене навіть більше, ніж своїх телят. Ні, не вибачайтесь, Ірено... Ви не запитали нічого нетактовного. У тому, що Ельза знайшла на фермі своє щастя — багато в чому моя заслуга. І не турбуйтеся: з Ельзою все буде гаразд... вона ввійде в норму. Все перемелеться... Ірено, ходімо обідати... Вже час.

Вона дивилась, як він обтрушує плед. Згортає, ховає в сумку. Сонце схиляється за зубці гір — можливо, десь у Південних Монтаньєрах хтось точнісінько так дивиться на цей пейзаж, тільки там, напевно, куди тепліше...

— Ніку, а ви читали Ельзі вірші?

Він здивовано обернувся:

— Що?

Ірена посміхнулась:

— Інтимна близькість якось же має відрізнятися від рутинного прийому пацієнтки? Ось я й подумала, що, напевно, вірші...

Якийсь час Нік дивився на неї, роззявивши рота. Потім скептично посміхнувся:

— Знаєте, інший на моєму місці образився б... То що — розповісти вам у подробицях, як я повертав Ельзу до життя?