Страта - Марина та Сергій Дяченко

Вона знизала плечима. Подумала. Підійшла до монітора, поклала на нього долоню.

Монітор був теплий.

— ...Що за гидоту ви дивитесь, Ірено?

Вона відірвала погляд від ведучого телешоу, що волав і кривлявся на маленькому екрані. Зобразила усмішку:

— Чому ж, дуже смішно...

— Не прикидайтесь... Вас щось засмучує?

Вона помовчала.

— Яне, мене засмучує, що ви без дозволу залізли в мій комп’ютер і... переписали повість? Так?

Семироль сів поруч. Підібрав із підлоги пульт, змусив життєрадісного крикуна різко стишити гучність.

— Ірено...

— Нічого, — вона знизала плечима. — Раз уже моє тіло не належить мені, що вже говорити про текст... про якийсь там комп’ютер...

— Ірено, у вас хист видатної нишпорки...

— А у вас — невмілого зломщика... Тож — навіщо?

— Мені дуже потрібно було це прочитати. А ви б мені не дозволили. Адже не дозволили би, точно?

Вона мовчала.

— Ірено, зрозумійте... Те, що ви кінець-кінцем залишилися живі, — багато в чому заслуга цих ваших... оповідань. Хоч як би дивно це не звучало... Але цікаво було й подивитися на себе збоку! — Він несподівано усміхнувся.

Вона ледве стрималася, щоб не сплюнути, як матрос у трактирі:

— Та це ж... це інше! Це не... і вона ж не закінчена!

Семироль зітхнув:

— Ірено... де ви провели ці злощасні десять місяців?

На екрані махали стрункими ногами моторні смагляві танцівниці, їхні рухи чомусь нагадали Ірені в’язальну машину... чи прядильну? Ритмічні помахи нескінченної черги паличок і гачків...

— А ви вже прочитали? — запитала вона безнадійно.

— Так. Але, я сподіваюся, ви все-таки відділяєте... вигадку від реальності? Чи ні?

От і все, втомлено подумала Ірена.

— Яне... я не божевільна. Вірите?

Він мовчав.

— Ну так ходімо зі мною! — сказала вона, різко підхоплюючись. — Ходімо, я вам покажу!..

Вона ввімкнула все наявне в кімнаті світло. Люстру, настільну лампу, торшер. Змела зі столу мотлох, який залишився після її дослідницької роботи, взялася було відсунути комп’ютер...

— Куди? — Семироль з обуренням відтіснив її. — Важкі речі?!

Вона закотила очі до стелі.

— Дивіться сюди, Яне... Ось. Це календар, той, із паперів Кромара, бачите?

— Спокійніше, Ірено...

— Ні, це ви — спокійніше!.. Ось ці гори, бачите, впізнаєте?

Семироль узяв календар у руки. Злегка всміхнувся.

— Так... Погляньте.

— Чому тут написано: «Каньйон Пас, Південні Монтаньєри»? Ми ж бо в іншому місці живемо!

Адвокат придивився. Знизав плечима:

— Ну то й що? Кромар підробляв статті в газетах, а тепер ще, виходить, і календарі?..

— ...Підробляв календарі семирічної давності? Гаразд, його справа... Але ось мапа...

Ірена хвилювалася. Плуталась у сторінках атласу; Семироль мовби ненароком поклав їй руку на плече:

— Не поспішайте...

— Дивіться сюди... Ось. Це Південні Монтаньєри. Те місце, що на всіх мапах світу називається Каньйоном Пас... Ось цю діляночку, обведену олівцем, п’ятикутник, видно?

— Ну і що? — повільно повторив Семироль.

Ірена розгорнула мапу:

— Ось ми... Ось місто... Тут іще гори як гори. Тут іще теж... зовсім старі. Напівзруйновані. Ліс, луки, середня висота не перевищує... не пам’ятаю, скільки метрів, але не так уже й багато. І раптом — піки! Вічні сніги! Всі ці божевільні хребти, через які з ферми не можна втекти... Але гаразд. Гра природи... Ось! Подивіться ж сюди! Ось цей п’ятикутник, крап у крап! Шматок Монтаньєр, пересаджений зовсім в інше місце! Здубльований! Ось я з мапи його вирізала, тут масштаби збігаються... Якщо навіть урахувати обов’язкові спотворення, похибки... але збігається ж! Накладається!

Семироль мовчав.

Іренин доказ, схожий на дитячу гру-головоломку, вислизнув із її нервових рук, полетів на килим — окремо атлас із загнутим куточком, окремо карта з вирізаним п’ятикутним віконцем, окремо сам цей п’ятикутник — жовто-коричневий через велику кількість високих гір... І ще одна мапа — ціла, з намальованим контуром, із місцем, куди без шкоди для мапи легко можна вклеїти шматочок Південних Монтаньєр...

Семироль нахилився. Акуратно підібрав усі частини головоломки. Випростався, посміхнувся:

— Ну то й що?

— А нічого, — Ірена опустилася на ліжко. — Я, звичайно, відрізняю вигадку від реальності... Добре б послати ці мої пошуки в якийсь географічний журнал... Хоча ні — географічний не надрукує. У якийсь темний журнал — з хіромантією, черевомовленням, із посібниками зі столоверчіння, «дивовижне — поруч...» Ось там надрукують із радістю, ще й гонорар надішлють...