Буря Мечів - Джордж Мартін

— Вона може завагітніти.

— От і добре було б. Міцний хлопчик або жвава усміхнена дівчинка, поцілована вогнем,— що в цьому поганого?

На якусь мить Джон утратив дар мови.

— Хлопчик... малюк цей був би байстрюком!

— А що, байстрюки слабші за інших дітей? Більше хворіють, гірше ростуть?

— Ні, але...

— Ти сам байстрюк. А якщо Ігритта не захоче дитини, то піде до лісової відьми й вип’є кухоль місячного узвару. Посіяв сім’я — твоя справа зроблена, тут уже не втручайся.

— Не буду я батьком байстрюка!

— Які ж ви дурні, уклінники! — похитав кошлатою головою Тормунд.— Навіщо було красти дівчину, якщо не хочеш її?

— Красти? Та я не...

— Украв-украв,— мовив Тормунд.— Убив тих двох, з якими вона була, а її забрав — і як це по-твоєму називається?

— Я взяв її в полон.

— Змусив її тобі здатися.

— Так, але... Тормунде, присягаюся, я її пальцем не торкався!

— А ти певен, що тобі нічого не відрізали? — Тормунд знизав плечима, мов кажучи: такої дурості йому точно не зрозуміти.— Ну, ти тепер чоловік вільний, та якщо не хочеш дівчини, знайди собі ведмедицю. Бо як не користуватися прутнем, він буде зменшуватись і зменшуватись, аж одного дня кинешся — а тобі сцяти нема чим.

На це Джон не знав, що казати. Не дивно, що в Сімох Королівствах дикунів не вважали за повноцінних людей. Вони не мають ні законів, ні честі, ні звичайної гідності. Крадуть одне в одного, злягаються, як звірі, перед шлюбом віддають перевагу зґвалтуванню, плодять на світі незаконнонароджених дітей. Але Джонові дедалі більше подобався Тормунд Велетозгуб, хай який він був брехун і пустомеля. І Довгоспис теж. «І Ігритта... ні, про Ігритту я навіть не думатиму».

Однак разом з Тормундом і Довгосписом їхали й інші дикуни: схожі на Тарараха й Плаксія, якому тобі горлянку розтяти — раз плюнути. Була така собі Гарма Песиголова, дебела як діжка жіночка з м’ясистими щоками, яка ненавиділа собак і що два тижні вбивала пса собі на свіжий «штандарт»; був безвухий Стир, магнар Тенійський, якого власний народ вважав не так лордом, як богом; був Варамир Шестишкурий, чоловічок-мишеня, що їхав на лютому білому сніговому ведмеді, який, стоячи на задніх лапах, був тринадцять футів заввишки. А за ведмедем і Варамиром усюди тинялися три вовки і тінь-кіт. Джон тільки раз побував у його присутності, й цього було досить: сам вигляд цього чоловіка змушував наїжачуватися, як наїжачувалася шерсть на загривку Привида, коли він бачив ведмедя та того довготелесого чорно-білого тінь-кота.

А були тут люди й страшніші за Варамира — люди з найпівнічніших околиць примарного лісу, з таємних долин Льодоіклів і ще з дивніших місць: люди з Замерзлого узбережжя, які їздили в колісницях з моржевих бивнів, запряжених зграями диких псів; жахливі клани з крижаних річок, які, подейкували, не гребують людським м’ясом; печерні мешканці з обличчями, пофарбованими в блакитні, фіолетові й зелені кольори. На власні очі бачив Джон рогоногих, які рухалися за валкою босоніж, бо підошви в них були грубі, як дублена шкіра. Змікул і бабаїв він ще не зустрічав, але не здивувався б, якби Тормунду їх подали на вечерю.

Половина дикунського війська за все життя й не бачила Стіни, наскільки міг судити Джон, і більшість із дикунів ані слова не знали загальною мовою. Але це не мало значення. Манс Рейдер володів давньою мовою, навіть співав нею, перебираючи струни своєї лютні й виповнюючи ніч дивною й дикою музикою.

Цілі роки витратив Манс, збираючи своє незмірне невтомне військо, домовляючись то з праматір’ю клану, то з магнаром; одне село перетягаючи на свій бік солодкими словами, інше — піснями, ще інше — вістрям меча; замирюючи Гарму Песиголову й кістяного лорда, рогоногих і ночебіглих, моржів з Замерзлого узбережжя й людожерські клани з великих крижаних річок,— виковуючи з сотні кинджалів один великий спис, націлений в серце Сімох Королівств. Не було в нього ні корони, ні берла, ні шовкових і оксамитових мантій, але Джонові ясно було одне: Манс Рейдер був королем не тільки на прізвисько.

Джон приєднався до дикунів за наказом Кворина Піврукого. «їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними,— звелів йому розвідник перед смертю.— І приглядайся». Та хай скільки Джон приглядався, дізнався небагато. Піврукий підозрював, що дикуни подалися на безлюдні й безплідні Льодоікла в пошуках чи то зброї, чи то сили, чи то смертельних чарів, якими можна пробити Стіну... та якщо вони щось і знайшли тут, то відкрито цим не похвалялися і Джонові не показували. Не звіряв йому Манс Рейдер і своїх планів а чи стратегії. Після першої зустрічі Джон узагалі його майже не бачив, хіба зоддалік.

«Якщо доведеться, я його вб’ю». Джон не радів цій перспективі: таке убивство честі не робить, та і йому самому принесе смерть. Але він не міг дозволити дикунам пробити Стіну, поставити під загрозу Вічнозим і Північ, кургани й Рівчаки, Білу Гавань і Скелясте узбережжя, ба навіть Перешийок. Вісім тисяч років представники дому Старків жили й помирали, захищаючи свій народ від таких рабівників і розбійників, і нехай Джон і позашлюбний, але в його жилах теж біжить ця кров. Крім того, у Вічнозимі досі лишаються Бран з Риконом. «А ще мейстер Лувін, сер Родрик, стара Нан, псар Фарлен, Мікен у своїй кузні та Гейдж біля своїх печей... усі, кого я знаю, всі, кого люблю». Тож якщо Джонові доведеться зарізати людину, якою він майже захоплюється і яка йому майже подобається, щоб уберегти своїх від «милості» Тарараха, Гарми Песиголової та безвухого магнара Тенійського, він не завагається.

Та все одно він молився батьковим богам, щоб звільнили його від цього гнітючого завдання. Військо рухалося дуже повільно, обтяжене дикунськими чередами, дітьми й убогим скарбом, а сніг іще гірше загальмовував його рух. Більша частина валки вже вийшла з передгір’їв і потекла правим — західним — берегом Молочноводої, наче мед холодного зимового ранку, повторюючи річище, яке вело в серце примарного лісу.

А десь зовсім близько, отам попереду, височіє понад деревами Кулак Перших Людей, де в очікуванні, озброєні й верхи на конях, засіли три сотні чорних братів Нічної варти. Старий Ведмідь розіслав і інших пластунів, не тільки Піврукого, тож, без сумніву, хтось — або Джармен Баквел, або Торен Смолвуд — уже повернувся