Буря Мечів - Джордж Мартін

— Не щось,— сказала Кетлін.— А хтось.

Джон

— Ну як, ці тобі великі? — Тормундове широке обличчя обсипали сніжинки, танучи в чуприні й бороді.

Велети, повільно погойдуючись, по двоє проїжджали повз на мамонтах. Джонів гарон сахнувся, настрашившись такої чудасії, та налякали його самі мамонти чи їхні вершники — важко було сказати. Навіть Привид на крок відступив, беззвучно вищиривши зуби. Деривовк — великий звір, але мамонти набагато більші, та й було їх чимало і ще трошки.

Джон притримав коня, змушуючи стояти тихо, поки він сам рахує велетів, які виринали з завірюхи й білого туману, що вирував над Молочноводою. Джон уже перейшов за півсотні, коли Тормунд щось сказав — і він збився з ліку. «Та їх, певно, сотні». Хай скільки їх уже пройшло, нові підходили й підходили.

У казках старої Нан велети поставали як люди-переростки, що мешкають у велетенських замках, б’ються здоровезними мечами й розгулюють у чоботах, у яких хлопчина міг би заховатися з головою. Але в цих велетах було щось таке, що надавало їм більшої схожості з ведмедями, ніж з людьми, та й виявилися вони такими точно волохатими, як і ті мамонти, на яких їхали. Оскільки вони сиділи, важко було точно визначити, наскільки ж вони великі. «Десять футів заввишки, може, дванадцять,— подумав Джон.— Може, чотирнадцять, але не більше». Випнуті груди нагадували людські, а от руки були занадто довгі, та й нижня частина тулуба — вдвічі ширша за верхню. Ноги велети мали коротші за руки, зате дебелі, і до того ж невзуті; ступні були широкі й розпластані, тверді, мозолясті й чорні. Ший у велетів не було зовсім, тож здоровенні важкі голови випиналися просто з-поміж лопаток, а пики вони мали приплюснуті й звірячі. Щурячі очі-ґудзики майже губилися в складках грубої шкіри, зате велети повсякчас принюхувалися, покладаючись не тільки на зір, а й на нюх.

«Вони не в шубах! — збагнув Джон.— Це шерсть». Тіло велетів вкривало скуйовджене хутро, густе нижче пояса, трохи рідше вгорі. Від смороду можна було задихнутися, хоча можливо, що це тхнуло від мамонтів. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Джон шукав велетенських мечів — десять футів завдовжки, але бачив тільки палиці. Здебільшого товсті гілки дерев, за декотрими з яких ще тягнулося дрібне поламане віття. На кінцях деяких були прив’язані кругляки, утворюючи такий собі велетенський келеп. «У піснях не співається, чи здатен Ріжок їх знову приспати».

Один з велетів, що наближалися, на вигляд здавався старшим за решту. Шуба в нього була сива з білими нитками, а мамонт, на якому він їхав, більший за всіх інших і теж сиво-білий. Тормунд щось до нього прокричав — різкі брязкітливі слова не відомою Джонові мовою. Велет розтулив губи, оголюючи повний рот величезних квадратних зубів, і чи то захарчав, чи то загурчав. За мить Джон збагнув, що то він сміється. Мамонт обернув масивну голову, окинувши їх двох побіжним поглядом, і велетенський бивень майнув у Джона над головою, а сам звір без зупинки подибав далі, лишаючи вздовж ріки велетенські сліди в м’якій землі та свіжому сніжку. Велет гаркнув щось грубою мовою, якою перед тим послуговувався і Тормунд.

— Це їхній король? — запитав Джон.

— Велети не мають королів, як і мамонти, снігові ведмеді чи великі кити сірого моря. Це був Маґ Мар Тут До Вег. Маґ Могутній. Можеш прихилити перед ним коліно, він буде не проти. У тебе, мабуть, коліна вже сверблять прихилити їх перед яким-небудь королем. Але вважай, щоб він на тебе не наступив. У велетів зір поганий, і з висоти свого зросту він може й не помітити крихітного ворона.

— А що ви йому сказали? Це давньою мовою?

— Ага. Я його спитав, чи не свого батька він осідлав, вони-бо страшенно схожі, тільки від батька не так тхнуло.

— А що він вам відповів?

Тормунд Грім-кулак розплився в беззубій посмішці.

— Він поцікавився, чи це зі мною не дочка моя їде — щоки-бо в неї такі гладенькі й рожеві. Він, може, в житті не бачив чоловіка без бороди,— дикун, струсивши сніг з рукава, розвернув коня.— Давай, ми повертаємося. Манс тяжко гнівається, якщо мене немає на звичному місці.

Джон теж розвернувся й попрямував за Тормундом назад у голову колони; з плечей його важко звисав новий плащ. Пошитий він був з немитої овчини, потертим хутром усередину, як порадили дикуни. Він гарно захищав од снігу, і вночі в ньому було добре й тепло, але Джон і чорний свій плащ зберіг, згорнувши та сховавши під сідлом.

— А це правда, що ви колись убили велета? — спитав він Тормунда дорогою. Привид безшумно біг поряд, лишаючи відбитки лап на свіжому снігу.

— А ти сумніваєшся в такому могутньому чоловікові, як я? Була зима, я був ще майже хлопчисько, і дурний, як і всі хлопчиська. Заїхав задалеко, і кінь мій здох, а тоді я потрапив у хуртовину. У справжню хуртовину, а не таку легеньку порошу, як зараз. Ха! Та я, ще вона й не почалася, вже знав, що замерзну до смерті. Отож я розшукав сплячу велетку, розпоров їй живіт і заліз усередину. Вона мене і справді зігріла, тільки від смороду я мало не задихнувся. Найгірше було, коли прийшла весна, вона прокинулася та прийняла мене за власну дитину. Ха! Але часами я нудьгую за смаком велетового молока.

— Якщо вона вас вигодувала, значить, ви її не вбивали?

— Не вбивав, тільки нікому не кажи. Тормунд Велетозгуб звучить краще, ніж Тормунд Велетосос, а це-бо так і було насправді.

— А як ви отримали інші свої прізвиська? — запитав Джон.— Манс назвав вас сурмачем, так? Медовим королем червоноградським, ведмедицям чоловіком і батьком полчищ.

Особливо він хотів дізнатися щодо «сурмача», але не наважувався запитати прямо. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Ось звідки вони з’явилися зі своїми мамонтами? Може, Манс відшукав Ріжок Джорамуна й передав його Тормунду Грім-кулаку, щоб той у нього сурмив?

— А всі ворони такі цікаві? — спитав Тормунд.— Що ж, розповім тобі історію. Була зима, ще холодніша, ніж та, яку я провів у животі велетки, сніг валив день і ніч, сніжинки падали завбільшки з твою голову, не те що оця мізерія.