Буря Мечів - Джордж Мартін
Поки решта завертали за перший поворот сходів, Кетлін з полегшенням цьомнула Роба в щоку, і на мить він знову став її хлопчиком, а не королем.
Особиста зала аудієнцій лорда Гостера — маленька кімната понад великою залою — для приватних розмов пасувала більше. Роб сів на престол, скинув корону й поставив її поряд на підлогу, а Кетлін у цей час подзвонила, щоб принесли вина. Едмур переповідав дядькові всі подробиці битви при Камінному Млині. Лише потому як слуги пішли, Чорнопструг прокашлявся й заговорив:
— Думаю, небоже, ми вже всі наслухалися твоїх хвастощів.
— Хвастощів? — вражено вигукнув Едмур.— Про що це ти?
— А про те,— сказав Чорнопструг,— що ти маєш подякувати його світлості за терпіння. Він підіграв тому балагану у великій залі, щоб не ганьбити тебе перед твоїми ж підданими. Я б на його місці шкіру з тебе злупив за дурість, а не хвалив за ті дурниці на бродах.
— Гідні люди гинули, захищаючи ті броди, дядьку,— обурено мовив Едмур.— Що, більше нікому не можна перемагати, тільки Юному Вовку? Чи я в тебе славу вкрав, Робе?
— «Ваша світлосте»,— крижаним тоном виправив його Роб.— Ви присягли мені як королю, дядьку. Чи про це ви теж забули?
— Тобі,— мовив Чорнопструг,— наказано було утримувати Річкорин, Едмуре, і не більше.
— Я й утримував Річкорин, і носа лорду Тайвіну розбив.
— Так і є,— сказав Роб.— Але розбитим носом війни не виграти, ні? А ви питали себе, чого після Волоброду ми так надовго затрималися на заході? Ви-бо знали, що в мене війська недосить, аби становити реальну загрозу для Ланіспорта чи Кичери Кастерлі.
— Ну... там були й інші замки... золото, худоба...
— Ви гадаєте, ми там мародерствували? — Роб не міг у це повірити.— Дядьку, я хотів виманити лорда Тайвіна на захід!
— Наше військо все було кінне,— сказав сер Бринден.— А ланістерівське — переважно піше. Ми планували поганяти лорда Тайвіна вздовж узбережжя, а тоді зайти йому з тилу й зайняти міцну оборонну позицію на золотому гостинці: мої пластуни розвідали там місце, яке давало нам очевидну перевагу. Якби він напав на нас саме там, дорого б за це заплатив. А якби не напав, то опинився б у пастці на заході, за тисячі льє від того місця, де була потрібна його присутність. А весь цей час ми годувались би з його землі, а не вони годувались би з нашої.
— Лорд Станіс от-от мав напасти на Королівський Причал,— сказав Роб.— Йому б, може, одним ударом вдалося звільнити нас від Джофрі, королеви й Куця. А тоді нам би, може, пощастило з ним замиритися.
Едмур переводив погляд з дядька на племінника.
— Ви ж мені не казали...
— Я вам казав утримувати Річкорин,— мовив Роб.— Що саме в цьому наказі було незрозумілого?
— Коли ти зупинив лорда Тайвіна на Червоному Зубці,— мовив Чорнопструг,— то затримав його рівно настільки, щоб до нього дісталися гінці з Буремосту й повідомили про події на Сході. Лорд Тайвін миттю розвернув своє військо, біля витоків Чорноводого Бурчака з’єднався з Матисом Рованом і Рендилом Тарлі та зробив марш-кидок до Крутоспаду, де на нього вже чекав Мейс Тайрел з двома синами, велетенським військом і цілим флотом барок. Вони спустилися вниз по ріці, вийшли на берег за день їзди від міста й заскочили Станіса з тилу.
Кетлін пригадала двір короля Ренлі, яким побачила його на Буремості. Тисячі золотих руж, розмаяних на вітру; сором’язлива усмішка й тихі слова королеви Марджері; її брат — лицар квітів — із закривавленим бинтом на скронях... «Якщо вже тобі судилося впасти в жіночі руки, сину, то чому не до Марджері Тайрел?» Багатство й сила Небосаду могла б цілком змінити вислід майбутніх битв. А Сіровію, може, сподобався б запах Марджері.
Едмур зблід.
— Я не хотів... не хотів, Робе, дозволь мені загладити провину! В наступній битві я поведу авангард!
«Щоб загладити провину? Чи здобути славу?» — подумала Кетлін.
— В наступній битві? — мовив Роб.— Що ж, це станеться зовсім скоро. Щойно Джофрі одружиться, Ланістери знову ополчаться проти мене, це безсумнівно, і цього разу поряд з ними виступатимуть Тайрели. А мені ще, можливо, доведеться воювати з Фреями — якщо Чорний Волдер доможеться свого...
— Поки на престолі твого батька сидить Теон Грейджой, чиї руки в крові твоїх братів, інші вороги зачекають,— звернулася Кетлін до сина.— Твій найперший обов’язок — захистити свій народ, повернути Вічнозим і вивісити Теона у воронячій клітці на повільну смерть. Бо в іншому разі — знімай корону, Робе, адже люди знатимуть: ніякий ти не король.
З того, як Роб на неї подивився, вона збагнула, що давно вже ніхто не дозволяв собі так прямо з ним говорити.
— Коли мені повідомили, що Вічнозим упав, я хотів одразу ж вирушати на північ...— мовив він, дещо обороняючись.— Я хотів звільнити Брана й Рикона, але я подумав... Я й уявити не міг, що Теон здатен їх скривдити, правда! Якби тільки я...
— «Якби» та «якби»... пізно вже для цього, і рятувати їх пізно,— сказала Кетлін.— Лишається тільки помста.
— За останніми звістками з Півночі, сер Родрик розбив залізних під Тореновим Квадратом і збирав військо в Сервинському замку, щоб відвоювати Вічнозим,— мовив Роб.— Можливо, він уже і зробив це. Від нього давно вже немає звісток. І що буде з Тризубом, якщо я повернуся на Північ? Я не можу вимагати від річкових лордів покинути своїх підданих напризволяще.
— Ні,— підтвердила Кетлін.— Лишай їх тут — нехай захищають свій народ, а сам поверни собі Північ разом з північанами.
— А як доправити північан на Північ? — поцікавився брат Едмур.— Залізні контролюють Призахідне море. І Кейлінський Рів теж тримають Грейджої. З півдня ще жодна армія не взяла Кейлінського Рову. Та навіть виступити туди — божевілля. Можемо на гатці опинитися в пастці: попереду — залізні, а в тилу — розлючені Фреї.
— Потрібно повернути на наш бік Фреїв,— сказав Роб.— З ними в нас бодай шанс на успіх з’являється, хай і малий. Без них я взагалі надії не бачу. Я готовий дати лорду Волдеру все, що він захоче... перепрошення, відзнаки, землі... має
