Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Використовуючи свою кров замість чорнил, Реквієм швидкими рухами розписувала чоло Ізбора та його ж груди. Для цього ритуалу не потрібна була магія, аби він подіяв.

– Ти забагато на себе береш! – злісно вигукнув Йор. Він бажав підхопитися на ноги і просто вбити цю жінку, але виснажене тіло не слухалось. Та й не звик він до нової плоті – навіть не помітив, коли задіяв власну регенерацію. – Невже не розумієш, що Ос не пробачить подібне нахабство?!

– Це вже будуть мої проблеми, – слабко усміхнулася Вієм, легко провівши долонею по світлим пасмам чоловіка. Чорні очі люто виблискували в сутінках, але зробити бодай щось він зараз не міг. – Я ж казала, що заберу тебе собі, Йор. Люди більше не зможуть тобі зашкодити.

– Та невже? – насмішкувато пирхнув титан. – Стільки років намагалися знищити, а тут раптом передумають?

– Не раптом, – вона похитала головою. – Я змушу їх це зробити. Треба буде – захищатиму від усіх, чого б мені це не коштувало.

– І чому я маю тобі вірити? – Йор спохмурнів. Він відчував щирість в словах дівчини, але не міг довіритись.

– Ти не зобов'язаний це робити, – Реквієм знизала плечима, спостерігаючи за змінами в аурі Івора. – Просто не поспішай з висновками. Ти зможеш вільно існувати, але не виказуй себе перед іншими. Думаю, ви знайдете спільну мову один з одним – у тебе гарний носій.

Якийсь час титан мовчки вдивлявся в обличчя розвідниці. Подумки відмічав рани, які наніс їй сам ще півгодини тому, але не міг зрозуміти дій білявки.

Реквієм вже випросталась, збираючись пошукати прихисток від дощу та місцевих жителів, коли Йор заговорив:

– І навіщо це тобі? Навіть Гар не пробачить такого втручання.

Дівчина здригнулася, почувши це ім'я. На мить заплющила очі, придушуючи давні, майже забуті спогади.

– Він зрозуміє, – сівшим голосом відповіла Вієм. – Можливо, не одразу, але зрозуміє.

– Навряд чи, – з сумнівом простягнув титан, спостерігаючи за нею. – Тебе можуть назвати зрадницею з обох сторін і тобі байдуже?

– Так.

Вона таки відійшла, збираючись оглянути найближчий будинок. Йор же задумливо провів поглядом Реквієм. Дівчина збрехала лише в останній відповіді.

Чомусь він розумів, що вона вже давно обрала бік. Не титанів, не армію – було щось третє, про що Вієм мовчала.

Змій дивувався такій рішучості – іноді здавалося, що дівчисько впертістю пішло у власного брата. Гар так само не поступався власними принципами, хоча вже давно не був людиною.

На мить Йор пошкодував про свої слова. Не варто було згадувати ярла, адже людина, що стала носієм для титана, померла багато років тому. Хлопчик не витримав у віці дев'яти років, остаточно поступаючись тілом перед Гар.

Можливо, саме людські спогади не дозволяли ярлу зашкодити сестрі – вони були двійнею, ще й дивовижно схожими ззовні. І зараз змій намагався зрозуміти наміри Реквієм – чи справді вона прагнула по-своєму захистити титанів? Або ж навпаки, бажала зрівняти сили армії, подарувавши титану нове, більш витривале тіло?

Та загрози з боку дівчини він все одно не відчував.

Поки Йор роздумував над поведінкою розвідниці – Вієм вже встигла оглянути три сусідні будівлі. Обравши третій від урвища, вона завбачливо оглянула кімнати, перш ніж допомогти змію перебратися у будинок.

Він досі не поступався головуючим місцем Івору, але Реквієм звідкись розуміла, що підполковнику потрібен був відпочинок. По-хорошому, їй би теж не завадило перевести дух, але ще не час. Та й дісталося командиру значно сильніше.

– Дивно, що тут немає пилу, – задумливо промовила розвідниця. Допомогла Йор всістися на широку лаву і зачинила вхідні двері.

Жодного одягу в домі не знайшлося, тож довелося терпіти власний – заляпаний кров'ю та брудом, ще й наскрізь мокрий через зливу. Але хай так, головне, тепер вони були в більш вигідному становищі, ніж на відкритій вулиці.

– Це через прокляття, – раптом відгукнувся Йор, розглядаючи Вієм. – Приблизно століття тому, місцеві жителі образили одного з богів. Нібито не зробили підношень на велике свято, славячи усіх, крім одного. Не знаю, хто був тим одним, але прокляття зробило містян бездітними – весь Херет став осередком божої злості. Коли про це стало відомо, люди виїхали звідси, а місто завмерло в часі. Відтоді ці стіни не можуть ні зруйнуватися, ні змінитися – усі природні процеси тут завмерли навічно.

– Треба ж таке, – здивовано гмикнула дівчина. – Не знала про цю історію. До речі, що з місцевим часом? Чому день тут триває не більше двох годин? Теж прокляття?

Схиливши голову на бік, титан якусь мить роздумував над відповіддю. Досі не був певен, чи варто їй розповідати бодай щось, але чому тоді згадав історію Херета? З якимось роздратуванням змій усвідомив, що з Реквієм йому було спокійно.

Розвідниця не загрожувала, а навпаки – дивним чином рятувала від самотності. З іншими титанами Йор доводилося тримати обличчя, аби не показати жодних слабкостей. А зараз? Чому в нього виникло відчуття незрозумілої захищенності?

Вієм була старшою лише на два роки, та хіба їй стало б сил захистити титана? Інтуїтивно змій відчував – так, вона не відмовиться від своїх слів. А розумом... він не бачив в ній необхідної сили.

Так, дівчисько змогло застати його зненацька, але ж це випадковість! Йор просто не очікував, що людська аура виявиться настільки дієвою проти нього. Хоча, життєва сила Реквієм чимось відрізнялась від вже бачених енергій. Тільки чим?

– Ні, не прокляття, – зрештою відповів на запитання. – Часову петлю встановив конунг Ос.

– Он як, – розвідниця спохмурніла. Якщо місто під контролем Ос – затримуватися тут справді небезпечно. – І як швидко він відчує зміни в тобі?

– Щойно зацікавиться моєю відсутністю, – титан знизав плечима, відчуваючи, як втома бере своє. Повіки ставали важчими, тож, недовго думаючи, Йор ліг на лаву, бажаючи просто поспати. – У тебе є приблизно дві години. Ніч тут триває півтори години, але краще на вулицю не виходити в цей час.