Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Схвильоване іржання Лиха одразу привернуло увагу розвідників. Кінь стояв над урвищем, шукаючи Вієм очима, але, через туман, не міг розгледіти бодай когось.

У відповідь дівчина знову дістала свисток та вже з його допомогою наказала відступити назад і чекати. Вона вже відчувала, як навкруги збирається нечисть і ризикувати Лихом не хотіла. Звісно, в його упряж був вмонтований сильний артефакт, здатний захистити тварину, але місцеві істоти теж відрізнялися вміннями.

Полегшено фиркнувши на знайомий звук, кінь відійшов назад – його власниця була живою.

– Ти ж розумієш, як дивно звучить твоя пропозиція? – обережно уточнив Івор, привертаючи до себе увагу підлеглої. – Чесно кажучи, мені здається, що ти надто сильно приклалася головою, коли впала.

– Я не в настрої жартувати, – стомлено зітхнула дівчина, обертаючись до чоловіка. – І взагалі, вибір в тебе не надто великий: ти або помреш через свої рани в найближчі декілька годин, або станеш титаном і житимеш.

– Тоді поясни, звідки в тебе подібна інформація? Чому я маю повірити тобі?

– Тому що в мене немає причин вбивати тебе? – роздратовано вигукнула Реквієм. – Будь-яку інформацію можна знайти, якщо шукаєш п'ять років поспіль. А якщо титани вбили рідну тобі людину – повір, мотивації для пошуків буде вдосталь.

– Чому ти не розповіла про власні знання комусь зі старших офіцерів? – Івор спохмурнів, зовсім інакше поглянувши на дівчину. Він встиг помітити біль в блакитних очах на останньому реченні, а тому відкинув думки про ймовірного шпигуна в її особі.

– Армія вже володіє владою, – Вієм заспокоїлась, відчуваючи, як сильно втома тисне на плечі. – Невже мало того, що в Роросі тільки номінально монархічна форма влади? З цими знаннями в країні остаточно запанує військова диктатура, тому що верхівка отримає силу, на яку не заслуговує.

– І чим я відрізняюся від цієї верхівки? Ти вирішила віддати мені титана Йор, а не стати ним самостійно. Чесно, зараз мені складно зрозуміти твої наміри.

– Ну, якби ти не кинувся захищати наших, підставившись самому, мене б тут вже не було, – розвідниця знизала плечима. – До того ж, ти не зможеш розповісти про все іншим. Навіть якщо станеш новим Йор.

– Твоя правда. Мене одразу визнають вбивцею та ворогом для всієї країни. Навряд чи хтось буде розбиратися, хто був першим змієм – я чи інший. Гадаю, мене просто стратять, демонструючи свою перевагу над непереможними титанами.

– Так, – Вієм кивнула, не збираючись приховувати важливу інформацію. – І, ймовірно, тобі знадобиться час, щоб впоратися зі свідомістю титана. Нам пощастило, що твоя особистість вже сформована і ти не дитина. Має бути легше.

– Ти явно приховуєш чимало, – важко видихнув підполковник, – хоча зараз не збрехала. Тобто, я маю лише з'їсти зміїного м'яса, щоб стати ним?

– Не просто м'ясо, – похитала головою, задумливо оглядаючи досі непритомного титана. – Інакше його свідомість вже б давно зжерла якась тварина, просто відкусивши трохи. Почни з мізків – здається, у Йор це єдине слабке місце, інакше регенерація не займала б стільки часу.

Івор мимоволі скривився від перспективи сироїдства. До того ж, він мав з'їсти мізки розумної істоти, а тому оптимістичний настрій чоловіка повільно розтанув.

Та сперечатися не збирався – усвідомлював вагомість слів Реквієм. Зціпивши зуби, опустився навпочіпки біля голови Йор і, маючи зламані руки, просто схилився до глибокої рани, відкушуючи шматок. Блідий офіцер намагався не надто замислюватися над власними діями. Особливо над тим, що прямо зараз їсть живу, хоч і непритомну істоту.

Усіма силами придушував нудоту, ковтаючи не надто приємне на смак м'ясо. Івор відчував стійкий запах крові, через глибоку рану в черепі титана, тож і дихав через раз.

Реквієм же уважно роззиралася навкруги, тримаючи шаблю в руках. Місцева нечисть не була дурною. Дівчина знала – за їхнім боєм уважно спостерігали, оцінюючи ворогів, і нападати не поспішали. Але й так просто не відступлять – стан розвідників, вкритих як своєю, так і титановою кров'ю, вже не був задовільним для бою.

Минуло, напевне, хвилин п'ятнадцять, коли на вулиці мертвого міста опустилися сутінки. Тільки тоді Вієм звернула увагу на місцеву відмінність.

Коли вона спостерігала за Херетом на відстані – тут була ніч. Коли Йор скинув їх з Івором з урвища – панував похмурий, дощовий день, як і ззовні. А тепер знову сутеніло.

Дівчина могла закластися – нещодавно лише перевалило за полудень. А отже, Ізбор думав у вірному напрямку – все місто замкнули в петлю. Хтось зумів створити окремий простір для чималої території і зараз, усвідомлюючи могутність ворога, Вієм лише сподівалася не зустріти його. Принаймні, не тут і не в такому стані.

Від похмурих думок розвідницю відволік болісний стогін Івора. Чоловік важко дихав, привалившись спиною до сусіднього будинку, і навіть крізь шум дощу вона почула хруст його кісток.

Керуючись внутрішнім чуттям, Реквієм поглянула на ауру змія, яка помалу згасала просто на очах. Натомість, життєва сила підполковника з жовтого кольору повільно переходила в новий відтінок. Важкуватий бурий поглинав Ізбора, бажаючи забрати і тіло, і свідомість чоловіка під свій контроль.

– Ти молодець, – глухо видихнула розвідниця, приклавши холодну долоню до гарячого чола командира. Його лихоманило. Карі очі розсіяно поглянули на дівчину, раптом чорніючи.

– Як це розуміти? – розлючено прошипів змій, отямившись в чужому тілі. Руки Івора болісно вигиналися, миттєво відновлюючи зламані кістки та затягуючи глибокі рани від ікл.

– Вважай, це мій подарунок, – криво усміхнулася Вієм. Зараз вона не відчувала страху, навіть долоню не забрала від чужого обличчя. – Ти ж ненавидиш людей, вірно? Так ось, я даю тобі можливість поглянути на людство з іншого боку. І не тільки це.

Легко натиснувши лезом шаблі на власну долоню, білявка прийнялась за роботу. Чудово пам'ятала знаки, які б не дозволили Ос наказувати титану. В певній мірі, вона звільняла його.