Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Спочатку все йшло добре. Розвідники виконали наказ Івора, п'ятеро з яких залишились неподалік від кам'яного лісу, щоб прикрити спини. Усі інші рушили слідом за підполковником, напружено роззираючись навкруги.

Коні знервовано похрапували та Лихо тримався насторожі – здавалося, інстинкт самозбереження обійшов його ще до народження. На рівні з розвідниками, каратовий красень прислухався до оточуючих звуків та шукав можливого ворога.

Проте, нічого підозрілого не було. Хіба таким можна назвати молочний туман над Херетом, чиї вулиці починалися мало не від самого урвища. Але люди, що виросли на півночі, знали – блукаючі тумани тут не рідкість, тож зайвий раз не дивувались.

За давніми повір'ями це було, в певній мірі, живе явище. Тумани, мов зелені вогники, що заводили подорожніх в болота, часто з'являлися то тут, то там. Та зараз він не давав чітко розгледіти навіть будинки з білого каменю, мов справжній морок.

Зупинившись біля самого краю, Реквієм спохмурніла. Вона відчувала небезпеку прямо перед собою, але могла помітити хіба живі ліани коренів, що тягнулися по землі далеко внизу. Не хотілося б стати жертвою природи, що перетворилася на нечисту силу – та могла б запросто випити все життя, задушивши свою здобич в тісних обіймах.

Розвідниця не зрозуміла, в який момент все сталося. Лише помітила величезну тінь, що кинулася в їхній бік знизу, з вулиць Херета. Лише почула моторошний тріск кісток та чавкаючий звук, коли величезний змій просто перекусив двох розвідників ліворуч від неї.

Ніби зачарована, Вієм провела поглядом залишки тіл, відкинутих змієм кудись в бік – дивний ступор не хотів відпускати. Хтось кричав, здається, Івор знову наказував негайно повертатись, коли Йор обрав наступну жертву. Погляд холодних очей змія впав на Демі, що заклякла від жаху.

Демонолог, завжди зібрана та впевнена у власних силах, не могла відвести яшмових очей від титана. Вона не рухалась навіть коли змій кинувся вперед, розкриваючи пащу з довгими, гострими іклами.

Реквієм отямилась лише коли Івор з силою відштовхнув Демі, вдаривши злякану Арету. Білосніжна кобила, заляпана людською кров'ю вбитих розвідників, миттю кинулась геть. Проте, сам Ізбор жахливо підставився, рятуючи підлеглу.

Ікла Йор одразу зчепилися на плечі та правій частині грудей підполковника, змушуючи того зціпити зуби від болю, перш ніж чоловік зміг прикликати стихію на допомогу. Повітряні списи та леза атакували титана з неабиякою силою та швидкістю, але, здавалося, той не звертав на них жодної уваги.

– Негайно відступайте! – вкотре крикнув Івор, вдаривши мечем в горло змія. Той не відпускав чоловіка, ймовірно, бажаючи роздерти на шматки так само, як і інших, але командир не дозволяв тому навіть розчепити ікла. Ізбор намагався виграти час для нажаханих підлеглих, аби ті змогли піти.

– Демі, виконай наказ! – різко вигукнула Реквієм, дістаючи з піхов власну шаблю. Лезо миттєво огорнула фіолетова аура. – Збери всіх живих і повертайтеся, ти знаєш, що важливо зараз!

Демонолог, що зараз здавалася білішою за власного коня, з силою зціпила зуби. Вона знала, що необхідно повернутися – гірше буде, якщо їх всіх тут переб'ють. І, щоб покинути Івора, який підставився через неї, довелося докласти неймовірних зусиль.

Демі вперше зненавиділа власні обов'язки військової перед країною та армією. Але не могла піти проти них зараз – це справді було важливо. Тож, щойно дівчина розвернула Арету до лісу, голос її ще тремтів, але вона змогла скерувати розгублену розвідку назад.

Щоками розвідниці текли сльози, коли та до крові закусила губу. Вона віритиме, що Івор впорається. Без підлеглих він зможе вільно оборонятися, не думаючи про захист інших.

– Реквієм, тебе це теж стосується! – вигукнув блідий Івор, помітивши дівчину. Інші розвідники вже були далеко.

– Не в твоєму положенні відмовлятися від допомоги, капітане, – криво усміхнулася дівчина.

«Потрібна допомога?» – раптом прозвучало в її голові знайомим, розслабленим голосом.

– Сама впораюсь, – тихо й трохи різко відмовила Вієм. – Не втручайся.

Зосередившись, розвідниця огорнула вже все тіло власною аурою, яку, ніби й справді посилював дощ, що мав розійтися зливою зовсім скоро.

Та фіолетове полум'я чужої життєвої сили привернуло увагу Йор. Лихо тільки-но кинувся в бік ворога, скерований власницею, коли титан розтиснув ікла та просто викинув Івора. Він готувався зустріти розвідницю – розумів, що не може проігнорувати такий відкритий напад.

Каратовий кінь на бігу перейшов на іноходь*, що дало Реквієм, як вершниці, деякий простір для маневрів. Ця хода дозволяла легше втримувати рівновагу, тож, не гаючи часу, вона вперлася ногами в сідло, готуючись атакувати.

Шабля сяяла в передчутті бою, тоді як сама дівчина розуміла – відступити зараз не можна. І справа навіть не в самому Іворі та його відданності своїм людям. Вона не збиралася просто так відпускати Йор.

Стиснувши невеликий свисток між губ, який дозволяв керувати норовливим конем на відстані, вона майже безшумно свиснула. За декілька кроків від гіганського змія, Лихо кинувся в бік, а Реквієм взлетіла. З силою відштовхнулася від сідла, дбаючи про те, щоб не завдати шкоди тварині, і з усієї сили загнала лезо в голову титана.

Йор саме кинувся їй на зустріч, геть-чисто забувши про підполковника, що тільки-но зміг підвестися на ноги. Увесь правий бік чоловіка був залитий кров'ю, а рука безсило висіла вздовж тіла.

В мить, коли шабля пробила міцну луску на голові, біля міцних рогів змія, пронизуючи мізки титана майже повністю, Йор взревів. Через ауру Вієм його голова розривалася від болю, а болісний крик, що відчутною вібрацією рознісся навкруги, сповістив решту розвідників про події позаду.

Вони вже були далеко, минаючи кам'яний ліс, та все одно здригнулися. Зараз, ошелешені стрімким нападом змія, вони не могли навіть обговорити ситуацію, що склалася, між собою. Лише гнали коней до залоги, намагаючись не думати про кров товаришів на власному одязі.