Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Він дивився на гладку поверхню застояної води й пригадував, як плакала Торія.

Ніколи досі він не бачив її сліз. Навіть коли загинув Дінар, навіть на похороні… Втім, Солль же не був на похороні. Він знає про це з чужих слів.

Вона не з тих, хто плаче при свідках. Видно, надто вже нестерпним був її біль — і заподіяв його Егерт, який вочевидь і народжений на світ для того лишень, аби приносити Торії страждання. Небо, та він би із задоволенням позбавив світ власної присутності, тільки не знає як. Мандрівець не зоставив йому лазівки… Мандрівець.

Егерт відкинув геть хустинку, що більше схожа була тепер на брудну ганчірку. Йому доведеться повернутися до університету. Йому необхідно зустрітися з давнім постояльцем «Шляхетного меча». Йому слід переконати невідомого й страшного чоловіка, вблагати його, якщо знадобиться, навколішки стати — нехай зніме закляття, інакше Егерт збожеволіє…

Насилу піднявшись, він вибрався на міст. Сахнувся від карети, що проїжджала повз мимо, повільно рушив знайомою вже вулицею, намагаючись не виходити на її середину й постійно озираючись — чи немає небезпеки. На лиці його, як і раніше, палали сліди від ударів.

Перетинаючи площу, де височіла на постаменті кам’яна примара Лаш, Егерт старанно обійшов групку мовчазних людей у таких самісіньких, як у примари, плащах. На якусь секунду привиділися йому пильні погляди з-під спущених каптурів, але тієї ж миті сірі фігури повернулися й рушили геть.

Над входом у парфумерну крамницю пишніла величезна ганчіркова троянда — емблема цеху. Голівка шляхетної квітки, що скидалася радше на капустину, мляво звішувалась із мідного шпичастого стебла. У широких вікнах, наче солдати на варті, шеренгами завмерли баночки й флакончики, в Егерта запаморочилося в голові від густого солодкого запаху, що линув з розчинених дверей. Він поспіхом проминув крамницю і завмер. Дивне, незнайоме відчуття владно звеліло йому зупинитися.

У крамниці, у духмяних її надрах, розбиваючись на друзки, з дзенькотом упав важкий предмет, відразу після цього тонко скрикнув дитячий голос і залунала лайка, а потім, обтираючи заляпаний чимось рукав, з дверей виплив довготелесий пан із гидливим виразом обличчя — певно, покупець. Ще за мить і сам хазяїн крамниці — Егерт упізнав його за тією-таки неодмінною трояндою, витатуйованою на зовнішньому боці руки, — за вухо висмикнув на поріг хлопчака років дванадцяти, учня.

Такі сценки не були дивиною в торговельних, а особливо майстрових кварталах — з десяток разів на день тут когось шмагали, і перехожі не звертали особливої уваги на крики покараних, даючи змогу виховному процесу рухатися своїм звичаєм. Видно, хлопчисько-учень завинив серйозно, хазяїн був не на жарт розгніваний. Егерт з відстані п’яти кроків бачив, як нервово стискається рука з ременем і троянда-татуювання від цього ледь помітно ворушить червоними пелюстками.

Хлопчисько був надійно затиснутий між могутніми коліньми хазяїна. Солль бачив маленьке, налите кров’ю вухо під жмуттям солом’яного волосся, кругле перелякане око й з другого боку — рожевий простір між стягнутими штаньми й задертою льолею. Хлопчак покірно чекав на покарання, Егерту раптом стало зле, тужливо, нудно.

Хазяїн ударив, і Солля вкрило хвилею болю.

Він стояв за п’ять кроків, і незбагненним чином біль чужого хлопчиська навалилася на нього з такою силою, начебто сам він був без шкіри, оббілований, ніби туша під ножем м’ясника. До відчуття болю додалося й інше відчуття, анітрохи не ліпше, Егерт зрозумів раптом, що хазяїнові подобається лупити, він дає вихід накопиченому роздратуванню, йому однаково зараз, кого бити аби сильніше, аби відтягнутися, потішити зголоднілу душу. Егерт не встиг усвідомити, як саме відкрилося у ньому те болісне шосте відчуття, і здивуватися: його знудило просто на бруківку. Хтось поряд лайнувся, удари все ще сипалися, і Солль зрозумів, що зараз зомліє.

Він біг, не розбираючи дороги. Потім ішов, потім брів, ледве переставляючи ноги. У кожному віконці, у кожному підворітті, на кожній вуличці стояв біль — він заповнював усе навколо вщерть, наче вода в переповненому колодязі.

Це були тільки відгомони — сильні й слабкі, гострі й притуплені; хтось плакав, хтось зносив удари, а хтось їх завдавав, ще хтось мучився від бажання вдарити, та не знав кого… З одного вікна на Егерта ніби дихнуло смородом — людина, яка ховалася в темряві кімнати, прагнула ґвалтувати й хотіла цього так несамовито, що Солль, як не важко було тягти ноги, кинувся навтьоки, в іншому вікні жив розпач — безпросвітний, що тяг у петлю, Егерт застогнав і надав ходи. У трактирі билися — у Егерта мороз пробіг поза шкірою від чужого азарту, темного, сліпого азарту важких кулаків.

Місто нависало над Соллем, як смердюча скиба новочеркаського сиру, поцяткованого дірами вікон і підворіть. Зусібіч хвилями накочувалось насильство — Егерт відчував його шкірою, іноді йому здавалося, що він бачить його клоччясті згустки, що тремтіли, наче холодець. Насильство перепліталося з болем, біль вимагав насильства, часом у Егертововій голові паморочилось, і отруєна свідомість відмовлялася служити.

До університету Солля вивела інтуїція чи диво. Біля входу його окликнув і, не отримавши відповіді, нагнав здивований Лис.

— Агов, Соллю!.. Та тобі, схоже, морду набили?

Шкодливі очі кольору меду співчутливо закліпали — Лисові, певно, не раз і не двічі випадало отримувати схожі травми. Дивлячись у його кругле хлопчаче обличчя, Егерт зрозумів раптом, що Лис дійсно співпереживає і співчуття це абсолютно щире, без тіні позірства.

— Нічого, братику… — Гаетан посміхнувся ширше. — Морда — вона ж не тарілка, раз розіб’ють — надалі тільки жорсткішою буде…

Будинок університету видавався острівцем непорушного спокою серед моря зла. Знесилений Солль притулився до стіни й слабо посміхнувся.

Порцелянові кульки, що зісковзнули з низки розірваного намиста, розкотились по всьому столі декана Луаяна. Більшість їх загубилася серед паперів, а кілька кольорових горошин, зірвавшись з краю стільниці, застрягли тепер у щілинах кам’яної підлоги. Повільно, бездумно, з методичністю, гідною набагато кращого застосування, він збирав їх одну за другою