Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Важкі жуки здіймалися під стелю, вилітали у відчинене вікно й знову поверталися. Торія мовчала, забившись у куток, і скуйовджене волосся закривало їй обличчя.

— Каяття впливає благотворно, — зітхнувши, зазначив декан, випускаючи під стелю наступну комаху, — лише до певної міри. Навіть у найглибшого озера обов’язково є дно… Інакше де б спаровувалися раки?

Торія мовчала.

— Коли тобі було десять років, — Луаян почухав кінчик носа, — ти затіяла бійку із сільськими хлопчаками… Мати одного з них потім приходила до мене скаржитися — ти вибила йому два зуби… Чи три, ти не пам’ятаєш?

Торія так і не підвела голови.

— А потім, — декан повчально звів палець, — він бігав до нас щодня, кликав тебе то на риболовлю, то в ліс, то ще кудись… Пам’ятаєш?

Донька прошепотіла крізь завісу волосся:

— Тобі легко… говорити… А Дінар…

І вона замовкла, щоб знову не заплакати. Стара книга й забутий малюнок розбурхали давнє, вже притуплене горе, і тепер Торія заново переживала свою втрату.

Важкий жук врізався в полицю, хряпнувся на підлогу, полежав без руху й з діловим гудінням злетів знову.

— Ти ж знаєш моє ставлення до Дінара, — тихо сказав декан. — Я звик вважати його своїм сином… Та так воно й було. Повір, я й зараз гірко жалкую про ваше з ним життя, якому так і не судилося початися, про ненаписані книги й ненароджених дітей… Він був славним юнаком, добрим і талановитим, загибель його безглузда, несправедлива… Але тепер уяви собі, адже Солль… Знаю, тобі неприємно чути навіть його ім’я, але подумай, він міг сховати цю книгу, викинути, віддати кухарці на розпал, продати, зрештою… Але він вирішив повернути її… мені, а через мене — тобі. Розумієш, якої мужності вимагало це його рішення?

— Мужності? — голос Торії крижанів уже не від сліз, а від презирства. — Мужність — і теперішній Солль? Це безглуздо, як…

— Як танець медузи на барабані, — незворушно продовжив декан.

Торія замовкла, здивована.

Декан задумливо стежив за хороводом комах під стелею, нерозбірливо бурмочучи під ніс слова старої дитячої пісеньки:

— «Медуза станцює нам на барабані… А кріт добуде устриць на обід…» — Рука його різко опустилася на стільницю, ніби намагалася впіймати муху. — Так, і тут ти права… Але якщо ми сьогодні згадали про Дінара… Я, чесно кажучи, не думаю, що в подібній ситуації він би так упивався своєю ненавистю… Не можу собі уявити. А ти?

Торія сіпнулася.

— Заборонений прийом, батьку!

Декан знову зітхнув і похитав головою, ніби прагнув сказати доньці: а як ще тебе переконати? Торія підхопилася, відкинувши волосся за спину, і заплакані очі її зустрілися зі спокійними очима декана.

— Заборонений прийом! Дінар помер, він у землі… І ніхто, крім мене, не має права розмірковувати, вчинив би він так чи інакше! Дінар — мій… І пам’ять про нього — моя… А цей… Солль… посмів… Він убивця, навіщо ти йому дозволяєш… Бачити не хочу, думати про нього не можу, чути про нього не бажаю… Як він міг… Торкнутися… Дивитися… А ти…

Торія схлипнула й затихла. Хрущі кружляли під стелею в строгому порядку. Декан зітхнув і важко підвівся з-за столу.

Торія здалася його рукам зовсім маленькою, тремтячою й вогкою, як бродяче кошеня. Він обійняв її нерішуче, наче боявся скривдити, — адже вона давно вже не дитина. Дівчина на секунду завмерла, а тоді заридала просто в чорну хламиду.

Хвилина минала за хвилиною, виплакавшись, Торія заспокоїлася й трішки засоромилася. Відсторонилася й сказала в підлогу:

— Тобі видніше… Але мені здається, ти ще пошкодуєш про Солля, батьку. Він був мужнім покидьком, тепер він покидьок боягузливий… Це аж ніяк не ліпше, це гірше, батьку… Місце йому… не тут… а… хіба серед служителів Лаш!

Декан скривився. Провів пальцем по книжкових корінцях, ніжно почухав той, що був вкритий вовною. Запитав стиха, не обертаючись:

— Я оце все думаю… Чому Мандрівець так вчинив із ним? Навіщо? Чи йому не все одно — на одного бурлаку більше, на одного бретера менше…

Торія тяжко зітхнула.

— Знаєш… Не нам судити, чому Мандрівець зробив саме так, а не інак… Я думаю, вчинив він правильно… Коли б мені довелося зустріти його — потисла б руку, клянуся.

— Ну це будь ласка, — кивнув декан, — руку можна, чому б і ні… Тільки не бійся.

Торія кисло посміхнулася.

— Ото ж бо… — продовжував Луаян без усякого переходу. — Певний час я гаряче мріяв зустрітися з Мандрівцем, і щасливий тепер, що зустріч не відбулася. Хтозна, чи той він, ким я його вважаю…

Опустивши плечі, Торія втомлено рушила до дверей. На порозі обернулася, ніби збиралася щось сказати, але промовчала.

Луаян у задумі підвів очі. Хрущі намистинками зринули зі стелі й розкотилися по кам’яній підлозі.

Минуло кілька днів, і жодної хвилини Солля не полишали напружені, плутані роздуми. Лис ненадовго поїхав до батьків у передмістя, і Егерт, який став тепер повноправним хазяїном кімнати, то насолоджувався самотністю, то від неї ж і страждав.

Нове відчуття, що відкрилося в ньому, — болісна здатність шкірою відчувати насильство — до часу притупилося, сховалося, як жало в бджолиному череві. Егерт радів перепочинкові, хоча твердо знав, що непроста здатність не зникла назавжди й ще виявить себе.

Особливо тяжкими були години, присвячені думкам про Торію. Солль гнав їх геть, але вони поверталися, грузькі, як розмита глина, і такі ж невизначені. Стомлений боротьбою, він брав у руки книгу про закляття й сідав до вікна.

«…I заклятий