Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
* * *
— Росс?
— Привіт. Пробач, будь ласка, в мене зараз учні.
— Авжеж. Вибач…
Гудки в трубці. Емма сіла на дивані по-турецьки, поклала підборіддя на сплетені пальці й замислилася.
Екран телевізора сутенів під шаром пилу. Після живого вогню його німі рухомі картинки не викликали в Емми інтересу.
У нього учні. Не віками ж йому займатися самою лише Еммою. Не їй присвячувати кожну хвилину свого життя, як це було там…
Вона ревнувала.
Вона нудьгувала. Вона відвикла бути самою. Вона подумала, що зараз одягнеться і поїде до Росса — і тут згадала, що не знає навіть, де він живе.
Їй стало сумно.
Чи міг Росс планувати свою відпустку наперед, а потім — в останню хвилину — пристібнути до неї розчаровану в житті Емму?
Дурниця.
Росс заздалегідь знав, що Емму припечатають фізіономією об стіл — точніше, об вівтар так званого мистецтва. Ще коли розмовляв із нею, як із хлопчиком Сашком. І — Емма згадала — коли вони прибігли на вокзал, у Росса вже були квитки в кишені.
І рюкзак був зібраний спокійно, без поспіху.
А чого ще можна чекати від людини з такими очима?
Господи, коли він закінчить зі своїми учнями? Коли йому можна буде подзвонити?
Вона підвелася з дивана, зітхнувши, висунула шухляду столу і вивудила звідтіля подерту книжку — підручник з математики для шостого класу.
* * *
Головреж зненавидів її. Сама вона нічого не помітила — їй донесли дівчатка — сусідки по гримувальній; Емма кивала і посміхалася у відповідь. Дівчатка перезиралися здивовано.
— Він чекав, що ти звільнишся!
— Так?
— Усі думали, що ти звільнишся!
— Еге ж, дуже цікаво…
Еммі справді оголосили догану та вирахували
із зарплати; ця пригода розважила її не менше й не більше, ніж прогноз погоди на позавчора.
Народна артистка Стальникова навіщось пустила чутку, ніби Емма вагітна.
Минула прем’єра мала пресу, але якусь мляву та поблажливу; хтось із маститих критиків натякнув якійсь великій газеті, що дитячий театр даремно вдався до такого «дорослого» репертуару — немає на те творчих спромог. Головреж запив; дехто зловтішався, Емма — ні.
Народна артистка Стальникова поширила чутку, нібито Емма відвідує якогось екзотичного знахаря.
— Еммочко, — з жахом запитувала Іринка, — це правда? Щодо цих тайських таблеток?
Емма дивувалася своїй популярності.
У квітні випустили нову казку — «Собача хатка». Емма грала молодше щеня й одержувала від своєї ролі щире задоволення.
Дітям теж подобалося. Вони буквально вищали від реготу; Еммі здавалося, що ніколи раніше — в усякому разі, впродовж багатьох років — у цей театр не ходила така вдячна, така легка і сприйнятлива публіка.
Міхель надіслав уже третю листівку — дуже мальовничу… з зображенням собору Святого Стефана.
Народна артистка розпустила ще якусь побрехеньку, але Емму це вже не цікавило.
* * *
Йшла десята вистава «Собачої хатки». Якийсь хлопчик витяг свого татка із глядацького залу (молодше щеня того дня грала Березовська) і тут-таки, у фоє, влаштував істерику. «Це інше щеня! — кричав хлопчик. — Я не хочу цього! Я хочу того, що був тоді! Коли ми ходили з класом!»
Емма нічого цього не бачила. Їй донесли наступного дня. І того ж дня — от що таке чутки! — про це непряме підтвердження Емминого тріумфу вже знала Іринка.
Емма посміювалася.
Іринка вважала себе (не без підстав) головним організатором Емминого щастя; Іринка ні-ні та й заводила з нею мову про дітей, запитувала з розширеними зіницями (розширених зіниць слухавка бачити не дозволяла, зате Еммина фантазія домальовувала їх дуже виразно): «Слухай, а який у тебе термін? Що? Брехня? Ну, мені вже могла б зізнатися… А? Ну, гаразд, як хочеш. Слухай, а Росс — він як? Ну, як мужик? Він темпераментний, так? По-моєму, він мав би бути шалено темпераментний…»
Емма не дратувалася. Цікавість, поєднана з чарівною безтактовністю були невід’ємними Іринчиними атрибутами. Тактовна Іринка — це все одно, що Феміда без терезів та пов’язки на очах.
Інша річ, що жодна подробиця їхніх з Россом відносин так ніколи й не досягла Іринчиних вух.
* * *
Щоранку, просинаючись, вона бачила край фіранки і відкриту кватирку. Фіранка була екраном, на який разом із квадратиком раннього сонця проектувався день, що починається.
Якщо день був дощовим, Емма просиналася тихіше і м’якше, ранок був ледачим і плюшевим.
Кожного ранку, прокинувшись, Емма усміхалася. І всередині в ній, десь біля діафрагми, начебто стартувала й летіла вгору, до горла, малюсінька космічна ракета — як на тім плакаті, що вивішували колись у школі в день космонавтики.
Тривога щодо майбутнього, відчуття «завтра» як сірої завіси, за якою неодмінно чатують неприємності, — страх невизначеності, що діймав її останні роки, пішов, як «Пепсі-Кола», у пісок.
Вона прекрасно розуміла, кому зобов’язана своїми новими відчуттями світу. Безліч разів призначала дату рішучої розмови; придумувала собі монологи та подумки виголошувала їх, подорожуючи в метро, і пасажири поруч сахалися запеклого і рішучого виразу її очей; проте щоразу призначена дата минала, як і всі попередні дати, і Емма казала собі, що від добра добра не шукають — нехай їхні стосунки з Россом нагадують тривалу гру в хованки, але, можливо, це і є тим самим щастям, якого все життя шукають і про втрату якого варто шкодувати, про мінливість якого так солодко ремствувати?
Вагон метро погойдувався, за вікном пролітали чорні та коричневі смуги, а Емма безгучно вимовляла, дивлячись у вічі власному відображенню в склі: «Россе! Мені вперше в житті хочеться дитини. Своєї, а не чужої, у залі. Я не занадто прямолінійна, га, Россе?»
Позад неї стояв дідок. Він щулився та супився, немов прагнув прочитати слова з її губ, що ворушилися, і брови його відповзали дедалі вище й вище, на лисину…
Так, Емма тренувалася, як олімпієць — але бентежилася завжди, коли погляд Росса зустрічався з її поглядом. Вона ніколи в житті не бачила сфінксів, але їй здавалося, що сфінкси дивляться саме так.
Його житло було таке ж, як і хазяїн. Велика стара квартира з високими стелями, із дзеркалами, що давно не знали ганчірки, і поверх шару пилу — орнаменти, схожі на графіки, чи графіки, схожі на орнаменти, олівцеві формули на шпалерах, вічно завантажений розрахунками, заглиблений в себе комп’ютер, шкільна дошка зі стосом кольорової крейди, жовті розвороти старих книг, дохлий метелик на буфеті — дуже яскравий, без ознак насильницької смерті.
— Россе…
— Так?
— Мені дуже добре. У мене дивний настрій відтоді, як ми повернулися… відтіля. Ти не знаєш, чому?
