Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
М’яч прокотився по ободу кошика, але всередину так і не потрапив, упав назовні; хтось — Людовик! — розчаровано вилаявся.
— Як і раніше два-нуль, — задоволено повідомив Мел.
Сашко підвівся з підмерзлого снігу. Сліпо оглянувся. Сковзнув поглядом по Антонові, але не побачив його.
— І знову м’яч у гру, — сказав Мел. — Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику — як і раніше, наосліп. Начебто перед очима в нього темно.
— Що з тобою, Антоне? Йде гра…
— Але я так не можу, — сказав Антон.
Людовик посміхнувся. Різко закинув голову, оселяючи на місце окулярчики. Труснув довгими тьмяним волоссям.
Мел підвів брови:
— А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві казала, коли ти відмовлявся від каші?
Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно усміхався і дивився йому в очі.
Тоді Антонові — знову — захотілося сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підхопив м’яч; десь усередині в нього міцніло знання, що сховатися можна в грі. Йому захотілося закидати жовтогарячу кулю в кільце — захотілося так сильно, як хочеться іноді почухати сверблячий комариний укус.
Уперед. Удари м’яча об мерзлий сніг. Вова зрозумів його відразу ж — він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, облудний рух; ривок, обведення, стрибок…
Щось вдарило Антона в спину. Він спіткнувся, розтягся на снігу; він не відчував свого тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із посередині там стирчить зараз руків’я важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо і підло, однак жорстоку гру нарешті закінчено…
— Чотири-нуль, — почулося здалеку і зверху.
— Це тільки початок, — пролунало у відповідь.
— Гарний початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.
— Граємо далі…
— Граємо…
— …аємо…
Антон заплющив очі й чекав, поки настирлива луна у вухах стихне, поки настане остаточна тиша.
— Чого ти розлігся? — носком черевика несильно тицьнув його під ребро. — Вставай…
І Антон відчув, як зі спини в нього — вжжик! — над силу висмикнули ніж.
— Уставай-вставай… Підводься.
Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати ногами й руками. Що спина глухо ниє, начебто по ній ударили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже розгнівався за обібране вишневе дерево і…
Село? Сусід?
Він став навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об колошу, глузливі, але не злі очі поблискували з-під тьмяних скелець:
— Удало тебе Мел підібрав… Упертий ти. Граємо далі?
— Зараз? — тихо спитав Антон. І сам почув, яким жалібним вийшло запитання.
— Ну що, нехай відпочине? — долинув звідкись здалеку голос Мела.
Антон через силу випростався.
— Гаразд, — посміхнувся Людовик. — Ідіть, хлопці, в душову.
* * *
Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі краплі, а з душу — пластмасового розпилювача на високій нікельованій трубі — широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон спробував покрутити вентиль — марно; температура води не регулювалася.
Хлопці стояли, закинувши голови, підставляючи їх під киплячі струмені. Тепер на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де — Людовика.
Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково — чи не випадково — Антон вибрав собі душ навпроти Сашкової кабінки.
З усіх цих хлопців Сашко — суперник — був йому найближчий. Може, тому, що саме Сашко був першим, кого він зустрів?
— Ставай під струмінь одразу, — сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. — Звикнеш. Це все-таки не окріп.
— Так? — непевно запитав Антон.
— Послухай мене, — сказав Сашко. — Йди відразу під душ.
Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім — дуже швидко — він справді звик. Тільки морщився.
— Ти — чому? — запитав Сашко, дивлячись у мокру стелю. Щоки його були дуже блідими як для людини, котра стоїть під гарячою водою.
Антон вирішив промовчати.
— Я в армії, — сказав Сашко. — Мене ці козли… Ну, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Теж?
— Я в армії не був, — сказав Антон. — Я в інститут…
— То ти на гражданці? — здивувався Сашко. — А чому?
Антон удав, що не чує.
— Я думав, що мені буде якесь послаблення, — замислено сказав Сашко. — Через цих козлів. Виявилося — ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах…
— Як це — на загальних підставах? — запитав Антон.
Сашко зіщулився під гарячим душем:
— Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут… Значно гірше. Той хлопець, що грав з Мелом раніше — він тепер на загальних підставах.
— Ти мене чому сукою обізвав? — запитав Антон.
Сашко недобре скосив очі:
— А ти не зрозумів — із понтом діло… Якби ти так далі грав, як у перші десять хвилин — тебе б уже тут не було. Було б тобі зовсім по-іншому.
Хляскала з душів вода. Виблискували, немов лаковані, кахлі.
— А тобі що? — запитав Антон.
Сашко зітхнув:
— Люди один одного підтримувати повинні…
Поряд перемовлялися інші хлопці. Їхні голоси лунали під мокрим склепінням якось дивно, по-пташиному.
— Так, — мовив Антон, щоб урвати мовчанку.
— Ось прикинь, — сказав Сашко, розтираючи долонями плечі.. — Якби навіть хтось із тих козлів тут опинився… Я б і йому добра бажав. От чесно.
— А що той хлопець зробив? — тихо запитав Антон. — Який на моєму місці грав?
— Філонив, — знехотя мовив Сашко. — А може, не філонив. Може, характер такий. Адже він майстер був, міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити — це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувся двічі. Ще разів зо два лопухнусь — і теж на загальних підставах піду…
— Ні, — швидко сказав Антон.
Сашко знизав плечима:
— Ні… Бо наступного разу я не лопухнуся.
— Як можна любити цю гру? — пошепки запитав Антон.
Сашко невесело посміхнувся:
— Гра — вона є грою… Я зі школи в баскетболі. З першого класу. Думав, що буду все життя в баскетболі… А от з армією… Я в команді ЦСКА не втримався… тренер там був один, скотина. І пустили мене… теж на загальних підставах, — Сашко зітхнув. —
